«Мене знову цькують. Не так чужі, як свої. Це — найболючіше. Не розуміють того, що коли вмру, поменшає світла на Україні. Тільки декотрі, далекоглядні, здатні це усвідомити. Боронитись? Не маю фізичних сил. І смерті не боюсь. Я — повен любові!»
(Олесь Гончар. Щоденники. Т.3).
Мода змінюється, література залишається. На тлі тривожного очікування великої войни (хоча, що її очікувати?, це не гадання на ромашці: любить-не любить, поживемо-побачимо), розмови про постаті української культури змаргіналізовані до рівня містечкових персонажів.
Ось черговий день народження «нелюбого» Гончара. Я сам пройшов еволюцію сприймання: від шкільного нерозуміння до гострого несприйняття, і від примітивного радикалізму до намагання зрозуміти.
Драматична постать. Контроверзійна, але чесна в своїх вчинках і у слові. Можна багато говорити, наводити аргументи «за» і «проти» (не відкидаю версії Михайла Іванченка про співпрацю зі СМЕРШем), але вивчати творчість Гончара треба. Історія української літератури є історією покалічених імперією і бездержавністю поколінь.
Євген Баран
P.S.
… Ніколи не любила «Прапороносців», деякі твори про щасливе радянське буття з якимось хлопчиком, по-моєму, Порфиром на ім’я (де в мій час були такі імена?), але щаслива була читанням «Тронки» (Гончар подарував цей том у наш бучанський шкільний музей), любила новели, «Людину і зброю», «Циклон», «Собор», який у мене вкрали на підготовчих курсах. І моя, залюблена в українську літературу, юна душа ніби розчахнулася навпіл, бо частина творчості Гончара була для мене чужою, а багато що — найлюбішим.
Алла Диба
***
… Мерзенні щоденники усі три томи. Сідєлєц в комітеті по лєнпрєміях…
Роман Кухарук
