На старому шляху з Дмитрівки на Гайворон і далі до Бахмача, нині то вул. Шевченка, а в народі кажуть — «Кирички», котрий раніше звався «Гайворонський шлях», є невеликий місток за греблею. Ставок називають «Першим», або «Перші Кирички», вище нього — Другий та Третій. Не так давно це справді були ставки, а тепер зарослий ярочок з калюжками.
Якби не документи давньої судової справи, ніхто б і не знав, що колись, у 30-х роках ХІХ ст. ці ставки звалися інакше – «Струмка риболовна». На жаль, невідомо що ж там за риба водилася, у тому струмку, але риба була. Зараз його русло – то розорані долини, які з водою тільки навесні. Зараз там суспільне пасовище, а торік ще й викопали копанку, щоб напувати корів.
Між тим «струмком» та старим річищем ріки Ромен і зараз є пагорб, за який у давніші часи розгорілась «епічна битва» між родиною Жоваників та Скрипок.
… 26 вересня 1834 року Матвій, Петро, Гордій та Семен Васильовичі Жованики у Конотопському повітовому суді позивалися до козака Федора Антоновича Скрипки: «1827 года…. купілі ми в жительки Дмитровки козачки Варвари Івановой, дочєрі Жованиковой єйо риболовную струмку … на р. Ромен с сєнокосом на 7 косарєй ценою за 40 рублєй… получілі от нєйо купость, і с того самого врємєні струмкою і сінокосом владєєм» (мова оригіналу)
Площа сінокосу в давнину вимірювалась не гектарами, а косарями, тобто йдеться про площу, яку людина могла «подужати» за кілька годин напруженої праці.
Суперечки за сінокоси влягаються потроху лише зараз, коли різко скорочується кількість корів. А в ті часи сінокіс мав справді стратегічне значення для родини. Йшлося мало не про виживання. Війна між Жованиками та Скрипками за сінокіс тривала кілька років, аж поки перейшла до зали судових засідань…
… Тихого росяного ранку (косили ж бо вручну, косами, «поки роса») козак Скрипка викосив половину сінокосу, власником якого він себе давно вважав, хоча за словами Жоваників, вона належала їм з 1827 року.
Коли сонце добряче пригріло, Федір Скрипка поїхав додому. Хтось із Жованикової малечі зауважив те і побіг до своїх. Брати все кинули і подались на «свій» сінокіс. І почалась цікава гра з сіном. Жованики його складають у копички, вважаючи, що тепер воно їхнє.
Але і Скрипка не з простаків. Вночі з 2 на 3 вересня, прихопивши помічників — Тимофія Білецького, його синів Юхима та Дмитра, Івана Юрченка та відставного солдата Григорія Марочко, завантажили сіно на свої вози і тихенько відтарабанили у двір до Скрипки…
Мовою протоколу це звучало так:
«… Козак Фьодор Скрипка, нє взірая на всьо, устрємілся отнімать часть сєнокоса, вдірался ґвалтовним і самоуправним образом, скашивал і забірал воровскім образом нашє сєно, котороє ми большей частью отбіралі у нєго. ….Каковимі єго, Скрипки, дєйствіямі до крайності обіжєни».
Цим високим стилем писання замість Жоваників виклав суть справи титулярний радник Єфрем Прасол — «а вмєсто іх нєграмотних, по іх просьбє, руку пріложил і сіє прошеніє по іх просьбе составіл і с іх слов пєрєпісал»
14 грудня 1834 року в Конотопському повітовому суді Жованики давали свідчення.
«…Данная риболовная струмка состоящая в сєлє Дмитровка на рєкє Ромен с нєбольшим сєнокосом єсть собствєнной жалобщіков Жоваников куплєнная імі єщьо 1827 года в козачки Варвари Жованиковой ценою 40 рублєй сєрєбряних дєнєг, в доказальство чого оні посилаються на кріпость єйо Жованиковой данню ім на продажу оной струмкі с сєнокосом і на свідєтєлєй козаков Пєтра Кондратенка, Івана Павленко, Григорія Мірошніченко, Григорія Жованика і тітку продавщиці Наталію Петрусенкову, которая послє смерті продавщиці Варвари Жованиковой обнаслєдовала імєнієм єйо, отставного прапорщика сина Александра Хижку, і колєжского регістратора Антона Хижку, і что дєйствітєльно оні, жалобники с того самого врємєні сінокосом і струмкою владєют»
У Федора Скрипки був свій погляд на події і власна аргументація. За його словами, 12 років тому його батько, Антон Скрипка, купив у козака Івана Жованика «в дічах Дмитровскіх на рєкє Ромен риболовную струмку с прінадлєжєщей єй сінокосом за цену п’ять рублєй… і получал прібиль лєта трі, потом продавщік Жованик умєр бєз дачі бумагі. По єго смерті дочь єго Варвара лєт 5 ні в чьом єму, отвєтчіку нє прєпятствовала»
А потім Жованики її підмовили, щоб вона повернула йому 5 рублів, яких Скрипка взяти відмовився. З його слів Варвара пізніше погодилася взяти ще 2 срібних рубля і залишити струмку з сінокосом за Скрипкою. З цим нібито погодилися й Жованики, яким Варвара повернула завдаток.
Зі спокійною душею Федір Скрипка користався сінокосом до 1833 року, поки Жованики не скосили сіно і склали у копички. А Скрипка взимку перевіз його собі.
Наступного, 1834 року Скрипка знову викосив там сіно і склав 45 кіп, з яких нібито Жованики забрали 30 і склали собі у стіг. А згодом сіно забрав собі Скрипка, вважаючи і його, і сінокіс своїм. Варвара Жованик на той час померла від епідемії холери і жодних документів йому не надала, але свідки можуть свідчити на його користь.
Одначе високий суд Конотопа взяв до уваги, що Іван Жованик, перший власник струмки й сінокосу помер не раптово, але жодного документу, який би доводив, що новим власником став Скрипка, йому не надав. Та й ціна смішна, при тому що сінокіс давав річного доходу на «60 рублєй».
Судова тяганина була ґрунтовною і тяглася до 1836 року. Опитано під присягою свідків, свідчення яких привносять місцевого колориту у нудну, загалом справу. Коли найняті Скрипкою добродії Почай та Павленко пішли складати скошене вже у 1835 році (не чекаючи на рішення суду), Жованики їх прогнали, «говоря ім словамі «Пусть прідьот сам хазяїн Скрипка, ми єго втопимо в струмкє, аби он нє інтєрєсовался больше к етому покосу». Робітники звісно передали це Скрипці.
Федір Скрипка 4 листопада вантажить сіно на троє саней і демонстративно везе його в село до себе додому. Далі події набули рис легкого сільського «вестерну», так би мовити, пограбування диліжансу по-дмитрівськи: «Когда вьоз всьо сєно в Дмитровку, то часто упомінаємиє Жованики собравшись вмєстє с іх сємєйствамі встрєтілі мєня на дороге протів двора майора Сємьона Білєцкого, взивалі мєня вором, что опротєстовалі бившимі там людьми, а потом Сємьон і Гордій подойдя ко мнє вхватили (слово ж яке – авт.) мєня палкою»
У перекладі сучасною мовою на сільській дорозі розгорівся епічний батл із застосуванням традиційної української холодної зброї ударної сили – замашної ломаки. Сімейства Жоваників та сусіди, які повибігали з хат подивитися на це шоу, насолоджувались видовищем боїв без правил.
У другому раунді Скрипці було не солодко – «Сємьон за горло і Гордєй за ногі, обвалівши назємь тєрзалі мєня по дороге і намєрєвался задушить»
Але якось робили це, певно, нехотя, без вогнику, бо напівпридушений Скрипка (з його ж слів) видавав такі крики, що позбігались і ті, хто проспав початок видовища.
«Но майор Білєцкій, услишав крік мой, проізносімий от нєістєрпімого страданія і душення мєня за горло, вибєжал со двора (а до того, видно, стояв гад і через вікно дивився – авт.) і спас жизнь мою. Тогда оні, оставивши мєня, ограбілі двоє санєй того сєна».
Треті сани, щоб не мучитись і не тягати сіно вилами, просто затягли до себе у двір і склали там у копичку. Коней, правда, чемно повернули власнику. Але не зупинилися, окаянні, а ще одну копицю сіна самі забрали із сінокосу.
«Каковоє всьо ограблєноє імі сєно стоіт 30 рублєй. Каковим грабітєльством і посягатєльством на жизнь мою імі Жованиками, винуждєн всєподданийшє просіть…. учініть расслєдованіє….. сєно отобрать, сєнокос і струмку іх нє інтєрєсовалі і дать ім к появлєнію запрєщєніє».
Врешті решт 28 травня 1836 року суд постановив:
«Заспорєнний козаками села Дмитровки… болотний сєнокос… оставить во владєнії Жоваников».
Про заподіяну шкоду суд мав відбутися пізніше, але оскільки «На мірской сходкє ми (Жованики) забратоє ім сєно (Скрипкою) удовлєтворєни і покос оставлєн в нашєм владєніі…просім прєдать дєло вєчному забвєнію і положить на всьо врємя в архів (ну, як на «всьо врємя», поки дослідники старовини знову його не витягнуть – авт.)».
Аналогічне «прошеніє» написав і Федір Скрипка.
Справу закрито і здано в архів з припискою «Взискать с жалобщіков за употрєбльонную по етому дєлу вмєсто гєрбовой простую девять лістов, за каждий ліст по 50 копєєк к оплатє».
Всі прізвища справжні, їх носії й досі мешкають у селі Дмитрівка на Чернігівщині, всі події і місця подій не вигадані, взяті із судової справи Конотопського повітового суду.
Сергій Балашов
