Нілі Зборовській виповнилось би 60!!! Яскрава, не типова в наукових колах Ніла Зборовська (27 вересня 1962 — 24 серпня 2011) відразу привернула увагу своєю неординарністю, з’явившись в середині 90-х років в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка після закінчення аспірантури при Інституті літератури та мистецтва НАН Казахстану в м. Алма-Аті (1991).
Обіймаючи посаду провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, вона викладала в Київському національному лінгвістичному університеті (доцент кафедри теорії та історії світової літератури), виконувала обов’язки директора Центру ґендерних досліджень, постійно перебувала в осередді літературного життя й літературознавчої практики, провокувала їх несподіваними творчими інтригами, потребою сміливих міждисциплінарних студій.
Їй належать численні есеї, кілька прозових творів і понад сто наукових різноформатних досліджень, зокрема, видання «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка» (2002), «Психоаналіз і літературознавство» (2003). Синтетична монографія «Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури» (2006) правила за основу докторської дисертації «Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики» (2008), котру Ніла Зборовська мужньо захистила, розбиваючи провокативні, іноді підступні закиди упереджених опонентів. Йшлося про принципові речі — про виразно окреслене протистояння космополітизму, плеканого різними сумнівними ґрантами, небезпечного за своїми наслідками для українства, й послідовної націоцентричної позиції дослідниці, котра обґрунтовувала власну концепцію набутками психоаналізу, вказала на болючі симптоми національного буття та їх подолання, засвідчені в художній літературі.
На жаль, захист, схожий на жорстокий ринг, підірвав їй здоров’я, можливо, пришвидшив фатально обірване життя на стрімкому льоту (її рятував і не міг врятувати вірний, благородний О. Павлов-Сич)… Проблема протистояння космополітизму й націоцентризму лишилася й досі в загостреному стані, надто в ситуації російсько-української війни. Справа Ніли Зборовської потребує несхибних послідовників.
Дослідниця заявила про себе і як про перспективного прозаїка-еспериментатора, назвала автобіографічну «Українську Реконкісту» (поняття Ю. Ґудзя, яке авторка не тільки поділяла, а й розвивала) антироманом, пропонуючи довільне жанрове розуміння в дусі психоаналізу як «самотній танець жінки, який виконується в просторі власної душі, котра пригадує прожите життя і звільняється від нього». Власне йдеться про особисто пережитий «розірваний текст пам’яті, що поступово збирається й заглиблюється у містичну таємницю індивідуальної історії», яка постає герметичною.
Актуалізуючи мнемонічні сліди особистого життя на прикладі героїні Дзвінки, письменниця намагається висвітлити його через культурологічне визволення жінки, ототожнене з Реконкістою, що набуває не реального, а радше містико-ритуального, претензійно езотеричного сенсу в національному інтелектуальному просторі, видається спробою утвердження міфу «українського фламенко». Прозаїк реалізує своє, феміністичне уявлення про творчість, яку вона бачила у творах інших письменниць, зокрема в Євгенії Кононенко, пов’язує її з подоланням жіночої самотності та формуванням задоволення, що полягає у висміюванні чоловіка, нібито «стає символічним способом повернення жінки у свою власну значущість у негативній ситуації», тобто відсутності «чоловічо-жіночого порозуміння». Попри те, вона не може вийти за межі маскулінного «як національного, так і загальноєвропейського дискурсу», тому, попри свої амбітні феміністичні домагання, змушена ставити українське феміністичне письмо в його контекст, а не навпаки.
Таким чином письменниця осмислювала характерну рису жінки, яка втілює у собі «найуніверсальніше й абсолютне втілення мінливості» (Дж. Мітчелл), що спостерігається в образі Дзвінки, схильної до маніпулювання масками, до циганської карнавальності, розрахованої на спокушення чоловіків. Проте гра задля гри стосується зовнішньої поведінки протеїчної героїні, яка намагається використати і водночас подолати свою тілесну гріховність, зіграти роль жертви, бодай для свого чоловіка, колишнього «афганця» напівбожевільного Богдана, уявити себе жрицею в язичницькому храмі Сонця, втаємниченою у секрети успадкованої від бабусі «білої магії». Водночас вона схильна до гіпертрофованого жіночого нарцисизму, до істерики, зумовленої несподіваними нападами неврозу, насолоди від нестерпного фізичного болю, що «концентрується в грудях, а потім електричним струменем розповзається всім тілом».
Мазохістські симптоми поглиблюються некрофільськими рефлексіями, коли Дзвінка прагне свого мертвого чоловіка Богдана, подумки поривається на кладовище («розгребу могилу, цілуватиму його як навіжена»), переймається ледве стримуваними садистськими інтенціями, зізнаючись другому чоловікові Андрієві про своє бажання його вбити («Мені хочеться встати, взяти ножа і вдарити тебе в спину з усієї сили!»). Головна героїня належить до амбівалентного психотипу, не приховує ситуативних стосунків із чоловіками, які її притягують і тут же викликають відразу, одночасної любові та ненависті до матері, прагнення інцесту з батьком, що не вкладається у нормативи традиційної моралі. Ненастанні смуги невпорядкованих оргазмів та алогічних насильств не гамуються припливами «чорного гумору», потребують особливого катарсису, що може реалізуватися у майбутньому тексті, який обіцяє своєму батькові написати письменниця, ототожнена із власною героїнею.
За слушним спостереженням Людмили Таран, на перший план анамнетичного наративу Ніли Зборовської виводиться «виписування й подолання різного плану фобій, родового психозу, помноженого на пережиту власну трагедію: втрату першого чоловіка та маленького сина». Очевидно, тому антрироман виконує психотерапевтичну функцію, дозволяє крізь ризомний синтаксис, крізь позбавлену каузальності семантику вийти на емансиповане феміністичне письмо посиленим чуттєвим еротизмом.
Юрій Ковалів
P.S.
Біль і жаль обіймає душу при згадці про Нілу… Світлий Янгол-захисник української літератури…. Скільки доброго зробила для української письменства ця світла Душа… Доля нас звела незадовго до її відходу… Може, тому наші розмови були суцільним одкровенням?… Може, колись напишу, якщо дозволить сама Ніла… Прийде і скаже: напиши всю правду… А поки що… Спочивай у Бозі золота наша зірочко… Плачу…
Галина Тарасюк
