Але спочатку я розкажу про мою собаку.
Коли ми з нею йдемо на прогулянку (до лісу), то маємо різні програми і різний порядок денний. Це нас не тільки не ображає й не відчужує, але й дозволяє побачити одне в одному іншого, а не лише себе. Цікаво, повчально, безболісно. Вона літає десь по кущах, іноді так захопиться, що й загубиться. Але ніколи не забуває про мене.
Час від часу підбіжить і торкнеться мокрим носом литки або руки – та й знову біжить. Іншого разу тільки вусами по пальцях війне – ви бачили при доброму світлі, скільки вусів-волосин навколо собачої морди? – та й помчала.
Оцей періодичний доторк спонукав мене пильніше придивитись до собачого життя, яке й без того не таке вже мені чуже. Та хіба тільки мені. Бо біологи кажуть, що одні тварини живуть гуртом, зграями, інші – самітники, треті – залежно від обставин. Це неправда! Все, що є на світі живого, гуртується, всі тварини й навіть рослини.
Кожна істота шукає пари, шукає віри, прагне здійснити закладену Природою програму. Різняться лише кількісні показники спілкування, в головному ж природа живого однакова: для того щоб множитись і різноманітитись (і таким чином виживати), необхідна єдність. Про єдність можна говорити тоді, коли тримаються купи багато різних сутностей. Множинність і єдність – невіддільні один від одного полюси, і вага їх, у певному сенсі, однакова.
1. Таємниця людської душі
А що люди?
Чи мають вони причини поводитись інакше?
Не тільки не мають, але й перейняли від Природи безліч варіантів спілкування – від інстинктивної суєти в сільському чи міському мурашнику до павучого усамітнення в персональному павутинні.
Ми бачимо, як торкаються один одного мешканці вулика або великого міста, і думаємо, що це дуже соціальні істоти; на відміну від них великий джміль або чернець-пустельник здаються нам безнадійно самотніми – але це не так: і той, і той довго (іноді весь вік) готуються до спілкування (іноді одної-єдиної зустрічі в житті), і те спілкування важить не менше, ніж щохвилинні доторки всередині зграї.
Чи можна Нестора-літописця, що півжиття просидів самотою в келії, вважати менш соціальною істотою, ніж якогось сучасного поета, який не сходить зі сторінок газет та журналів і не вилазить із літераторських кав’ярень? Нестор уже он скільки століть спілкується з нащадками, а спритного поета охоче й надійно забувають за три роки по його смерті…
Звичайно, людина – істота виразно соціальна, тобто її природа потребує постійної гуртової діяльності. І самотні пустельники – це лише неминучі винятки, а точніше – тимчасові відхилення. Щодня, щохвилини людині необхідно відчувати близькість подібних собі, торкатись до них якщо не вусами, то поглядом, словом, усмішкою, відчувати й їхні доторки. Дивно, але усамітнення не знімає й не руйнує цієї потреби, а лише трансформує її.
Це все, так би мовити, біологічний, природний бік справи. І залишався б він природним, коли б не людський розум. Ця «технічна новинка» з’явилася на Землі відносно недавно, і ні вона до Природи, ні Природа до неї пристосуватися ще не встигли. Розум увесь час вигадує щось нове, таке, чого немає в Природі. Це не дивно, бо на те він і розум.
Біда лиш у тім, що він виявився надто складною системою, якій у Природі немає аналогів і немає регуляторних механізмів. Він настільки складний, що осягнути й контролювати його ніколи не зможе ніяка інша сила, та й сам себе він не може опанувати. Тому часто робить непередбачувані дурниці.
Одною з найголовніших очевидних дурниць стало його уявлення про те, що Природа – це матерія, а він, розум – дух. І що дух – активний господар, а матерія – це щось пасивне, вторинне, підлегле. Не той, словом, рівень. Протиставлення розуму Природі, свавільна гординя духу перед матерією – чи не найтяжча помилка в історії людства.
Вперше ця помилка зафіксована в Старому Заповіті: вигнання людей з Раю – то і є перший символ відторгнення їх від Природи. І хто там винуватий – за біблійною символікою не дуже зрозуміло. Та й що тепер винних шукати!
З тих пір конфронтація між людиною й Природою тільки посилювалась. Фігове деревце, що всохло від Ісусового прокляття – ще яскравіший символ приниження Природи й возвеличення духу. А далі вся західна цивілізація розвивалася під гаслом підкорення Природи. Людина й справді завдяки розуму запанувала над світом. Але господар з неї виявився нікчемний. Технологічний рай дорого коштував земній біосфері, а зараз загрожує всьому живому й самій людині.
Та найтяжчою втратою було пригнічення й спотворення отого самого гуртового інстинкту. Чим більше панувала людина над світом, тим більше цінувала себе й пишалася собою. Як усякий неправедний деспот.
Дбаючи про свій індивідуальний комфорт, люди попридумували такі ідеали, як Свобода, Рівність, Братерство, Справедливість, Права Людини й т. ін. Всі ці ідеали в Природі не існують і не діють, тому фактично люди застосовують їх одне до одного. Але люди – це теж Природа. І наслідок, як завжди при спробі нав’язати Природі неприродний механізм, виходить протилежний задуманому.
Забравши собі в голову свою неперевершеність, неповторність і самобутність, кожна людина протиставляє себе всьому світові, перестає відчувати себе часточкою величезного цілого чи бодай малої спільноти. Вона сама, її персона, бачте, суверенна, дорогоцінна, недоторканна. Нічого ціннішого ніде в світі немає.
Переконуючи себе в цьому, захоплюючись боротьбою за особисті права, успіхи й вигоди, люди дедалі більше відчужуються від спільноти і, власне, один від одного.
Страшна самотність (серед людського виру), недовіра один до одного (а ми ж усі одного біологічного й навіть етнічного виду), недовіра до всякого гурту (колгоспу, трудового колективу, школи, армії) – оце і є плата за незаконне зазіхання на високе крісло «вінця Природи», за спробу знехтувати власною природою – малесенькою частинкою Великої Природи.
Витравлена з ужитку, загнана в підпілля, в підсвідомість біологічна потреба справжнього спілкування жорстоко мстить за себе: людина страждає, хворіє, рано вмирає – і не знає чому. Часом хтось здогадується: «Єдина на світі справжня розкіш – це розкіш людського спілкування», і всі погоджуються, що так таки, так, – але висновків не роблять.
Надто глибоко скалічена соціальна природа людей, і виправити становище дуже важко. Саме втрата гуртового інстинкту позбавила людину наймогутнішого знаряддя – колективного розуму, найвищі досягнення якого, власне, складають етнічну (природну) культуру.
Заворожена безвихіддю, як кролик удавом, людина втрачає активність, звичайний біологічний смак до життя, переймається трагізмом існування і, як казав Л. Толстой, «увесь вік тільки й робить, що готується до смерті». Часом пручається, бо таки жива ще! І тоді придумує собі на втіху: «Єдине, що ми можемо протиставити смерті, це мистецтво» (Вольтер).
Мистецтво, строго кажучи, це різновид наркотику. Його основна функція, як і всякого наркотику – зміна психічного стану, перенесення в інший стан. Якщо сутність наркотизму розуміти так широко, то треба якось із ним розібратися: наркотик – це добре чи погано? І справа зовсім не в тому, хімічний він, чи з натуральної травки, чи взагалі чисто психічний (пропаганда, гіпноз, релігія, комп’ютер, дискотека…).
Чи існує критерій, який розрізнив би хороші й погані наркотики? Я, наприклад, відношу й народну пісню до наркотиків, але вважаю її «хорошим» наркотиком. Я навіть пристав був на такий критерій: хороший наркотик сприяє духовному розвиткові людини, поганий – перешкоджає.
Але, застосувавши цей критерій до реального життя, побачив, що поняття духовного розвитку в людському суспільстві спотворене й неприродне, як і саме суспільство. Хтось доводить, що допінг – це добре, бо десь колись у якійсь екстремальній ситуації він допоміг людині перевершити себе, вижити, перемогти. Інший обожнює релігійну секту й віддає їй усього себе заради тих «містичних» осяянь, які вона йому час від часу дарує. А загалом таке враження, що ці люди просто тихо (або голосно) їдуть із глузду. То де ж той критерій? Мені відповідь на це питання дала Українська народна пісня.
2. Таємниця народної пісні
Отже: Чому в Україні складено так неймовірно багато народних пісень? Чому вони переважно трагічні? Чому їх перестали співати? Я шукав відповіді на ці три питання давно, але ніколи не сподівався, що відповідь на них одна й та сама: тому що Українці вирішили порушити закони Природи.
Як людина муштрована в науковій дисципліні, я мушу нагадати, що закони Природи, на відміну від людських, порушити в принципі неможливо, і винятків вони не мають. Насправді Українці не порушили, а лише перестали шанувати закони Природи. Як той дурний велосипедист, що повернув колесо не туди, куди нахилився велосипед, а в протилежний бік – йому здалося, що так він втече від того твердого місця, об яке йому належало розквасити якусь частину дорогоцінного, але недосконалого організму.
Це трапилося порівняно недавно. У нас ще й досі збереглися пісні, яких ніколи не було багато (на кожний важливий випадок вистачало кількох або й одної), всі вони були прості, веселі, сповнені радості й смаку буття, і співають їх люди, не перестають, уже не перше тисячоліття. Це так звані обрядові пісні – весільні, купальські, щедрівки, колядки, веснянки… Якщо ви натрапите в цих піснях на трагічні ноти – знайте, це вже додатки, нашарування останніх кількох століть.
Що трапилося за ці останні століття?
Коли і як почалася й відбувалася біда?
Землеробська цивілізація, що веде свій родовід принаймні з трипільських часів, формувала етнос, ідеально пристосований, прилагоджений до землі, на якій він жив. За тяжку працю ця земля платила вдячно, ніколи не обманювала селянина, а це закладало в нього просту, ясну й міцну віру – в землю, в своїх односельців, у власні сили, в доцільність буття.
Всесвіт був добрим до Українця, хоча не скажеш, що поблажливим. Суворий, але любий батько-світ. Незбагненна й не дуже лагідна, але прекрасна й життєдайна мати-земля. Такі були й люди на цій землі. Такі були і їхні пісні – прості, доброзичливі, здорові, не надто солодкі.
Ситуацію змінило християнство.
Саме воно принесло ідею вознесіння Духа над Землею, князя над підлеглими, попа над мирянином, чоловіка над жінкою, всього штучного, премудрого, інтелектуального над природним, нехитрим, здоровим. Саме християнство заходилося розказувати дітям Природи про неймовірні протиприродні чудеса – непорочне зачаття, ходіння по воді, воскресіння, вознесіння, другі пришестя та безліч інших казок, що брутально суперечили здоровому глуздові й законам Природи, але саме цим і причаровували немудрих гречкосіїв, як оце тепер причаровують наших дітей безглузді комп’ютерні ігри.
Але поступово люди звикали до тих казочок. Достеменно як теперішні діти, що вже сіріють біля комп’ютерів і перестають дбати про реальні речі – бо комп’ютерна «реальність» набагато привабливіша. Християнські казки, сприйняті всерйоз, неминуче привчають людину до брехні й лицемірства – так щиро бреше й лицемірить дитина, коли захищає своє право сидіти по вісім годин щодня перед екраном.
Християнська догма неминуче привчає людину зневажати Природу, зневажати власне тіло, усвідомлювати себе рабом і молитися на святого Духа, а водночас на попа, царя й пана, чия влада – від Бога. І брехати. І боятися. І, відчуваючи, що всі брешуть і бояться, відповідно, нікому не довіряти.
І народ, який тисячоліттями витримував, переживав страшні навали чужих племен і орд, швидко, протягом кількох століть, утратив свою єдність і незалежність, а землю його почали шматувати й перекроювати сусіди. Остаточно цю землю прибрала до рук Москва після останньої великої козацької спроби 1648–1654 рр.
Прибрати — прибрала, але не так просто знищити етнос на його землі. У нього відібрали його власну релігію й нав’язали чужу. У нього відібрали прекрасну мову й примусили вивчати чужу карикатуру на неї. Але він і далі працював на своїй землі, як бджола, якій залишають меду лише на прожиток, і ще довго не розумів, що земля вже не стільки його годує, скільки його катів. Чітке усвідомлення прийшло аж за більшовиків.
Але від Петра І до більшовиків було 200 років повільного катування й знесилювання. І саме на цей час доводиться дивовижний розквіт народної пісні. Так іноді зацвітає підрубане дерево. Жива Українська душа протиставила смерті єдине, що могла, – своє мистецтво, свою пісню. Пісня стала для Українців правдивою релігією, відрадою для душі й поміччю для тіла, безсмертним символом страждання – і краси життя:
Ой світе ясний, світе прекрасний,
Як на тобі тяжко жити,
А іще тяжче молодесенькій,
Не нажившись умирати.
Це ж не просто нещасна дівчина – це сама красуня Україна, це її народний інстинкт кричить, благає милості від прекрасного, але такого жорстокого світу. І світ не почув її! І християнський бог не почув її – і прокляв його Шевченко за свою Україну убогу, бо такому богові місце в пеклі.
Більшовики діяли рішуче. Криваве, з голодомором, упокорення України в 1918-25 роках, далі винищення цвіту селянства й примусова колективізація, далі ще страшніший голодомор і винищення цвіту інтелігенції в 30-х, далі кинута під ноги Гітлеру, а потім Красній армії вже практично безпорадна Україна вчиняє останній відчайдушний спротив у 1943–54 роках – і, можна сказати, все…
Далі йде спокійний, методичний відстріл поодиноких непокірних Українців аж до кінця 80-х; це вже й боротьбою не можна назвати, так, профілактика. Профілактикою, черговою санобробкою був і Чорнобиль’86…
А співати Українці фактично перестали після 33 року. Голодомор був ударом по найсвятішому: він зломив віру Українців у те, що на цій землі варто жити, вирощувати хліб, народжувати дітей і співати пісні.
Ще не затихли пісні Леонтовича, ще дивував Кошиць своїм хором увесь світ, ще доспівувала Оксана Петрусенко, але переможним маршем уже йшли «песни Лебедева-Кумача и других советских композиторов», а від Українських артистів вимагалося не вмовкаючи співати або про Гандзю-цяцю, або про Комуністичну партію.
Вмовкли не тільки пісні. Вмовкли й люди, та так, що й не знати, чи вони ще зосталися на цій землі. Це поет сказав: «Того народу вже нема. Від нього залишились тільки пісні –прекрасні, як його душа, і сумні, як його доля».
Так, пісні залишились. Лежать золотими скарбами в нікому не потрібних збірниках, пісенниках, фондах, сховищах, на плівках, пластинках і дисках, чекають своїх археологів. Тільки в цих піснях і залишилась наша сила. Розбудіть її – ви почуєте безсмертну душу народу, його історію, його правду й віру, його надію на нас, нащадків.
Величезна сила цих пісень – у їх правдивості. Що завгодно можна почути в народній пісні, але ніколи не почуєте ви там того лицемірства, яким дихає сьогоднішня хоч естрада, хоч опера, хоч сита ресторанна гоцавка.
Справжня народна пісня не може існувати в сьогоднішньому «культурному» просторі, як не можна почути спокійне розумне слово в юрбі крикунів. Потрібно відгороджуватись – і територіально, і психологічно. Пісня – це не просто вісім віршованих рядків і дві смужечки нот. Її магія – не християнське чудо, а чудо простої, природної, вічної правди.
Ходить орел понад морем
Та й заглядає пильно в воду.
Заглядає пильно в воду –
Чи нема землі, нема броду.
Нема землі, нема броду,
Та нема дівці переходу.
Нема дівці переходу
Та на той бік, до свого роду.
Який фантастичний символ – орел, що ходить понад морем, шукає дівці броду! Нісенітниця – якщо ви не чуєте символізму. Чиста правда – якщо зрозумієте, що орел – то якась добра сила, що хоче допомогти дівці. Чоловіча сила. Може то давній, як світ, символ Ора, батька трудівників-оріїв? Може брат або коханий? Немає однозначної відповіді. Та й що б то був за символ, якщо він однозначний. Але сподівання дівки на допомогу, на порятунок – одухотворене. Не батько, не козак, не братик рідний – орел ходить понад морем.
А, може, це – вся Україна, що не на своєму березі опинилась? Вільне узагальнення? Можливо. Тисяча здогадів. Але яка пекуча й вічна правда – розлука з родом, з рідним звичаєм. І ні слова про причину, бо то вже у кожної своє: та вийшла заміж невдало, а та подалася на заробітки в італійський бордель… Назад переходу немає. Вічна пастка, вічний біль. Це потужний поклик до всіх куточків душі, до всіх резервів, це справжня стимуляція, і біологічна, й духовна. Як це все – оптимізм і трагедія – тримається купи?
Оце вона й є, таємниця: трагічна пісня, а дає силу.
Але її треба вміти взяти.
В тім-то й премудрість, що величезний масив народних пісень несе в собі неміряні запаси здоров’я, але як те все почути? Що можна зробити, коли оглухли саме ті, кому ця сила найбільш потрібна, просто необхідна? Я не знаю відповіді на це питання, і можливо, що її й не існує. А якщо існує? Я кидаю все та йду шукати ту відповідь…
Василь Триліс
