«Що швидше та більше допоможемо, то швидше Україна переможе». Так лаконічно висловилися провідні британські політики щодо агресії роzії. Справді, серед 7 головних загроз, які визначив мадридський саміт НАТО, роzія знаходиться на першому місці, акцентуючи на тому, що їх несуть саме авторитарні режими. Таким деспотичним, авторитарним, тиранічним режимом і є моzковія. Ганебно, але складником цієї загрози є також і білорусь, перебуваючи у військово-політичній інтеграції з ерефією. Оскільки ще до початку повномасштабного вторгнення в Україну вона проявила себе як ворожа нам країна, поплічник і співучасник держави-терориста.
Однак пройшло 12 років (після 2010-го) з тих пір, як була змінена ця абсолютно застаріла (абсурдна) діюча версія Стратегічної концепції Альянсу, стверджуюча, що роzія має бути «стратегічним партнером» НАТО. Нібито й не було 2014 року, восьмирічної загарбницької війни проти України та жахливого людиновбивства з боку московії, яка давно перекреслила всі норми міжнародного права та світопорядку.
Лише тепер Світ дедалі більше починає усвідомлювати, що перемогти це вселюдське зло рашистської недоімперії, яка силується таки стати «надімперією зла», то недостатньо діяти «вроздріб», секторально, епізодично, фрагментарно, а інколи й запопадливо. Відчутно нагальність системної програми, що включає комплекс дій мілітарного, економічного, фінансового, санкційного, інформаційного, гуманітарного, глобально-інституційного характеру, насамперед усіх провідних держав. Тобто потрібна ідеологія повалення рашистської недоімперії.
Непросто буде досягнути єдності країн «Великої сімки», а тим більше «G-20». Але поза цим важко забезпечити в подальшому мир та безпеку світу, як і неможливо уявити творення незалежної Української держави, коли поруч бовванітиме агресивний дикобраз, нехай і конаючої русні.
Гуманістичного успіху зможемо досягнути, опираючись не тільки на військові результати, хоча поза всіляким сумнівом головним пріоритетом є саме перемога України над кремлем у цьому напрямі. Однак здолаємо це екзистенційне зло тоді, коли зуміємо перемогти також культурно, ментально, світоглядно, ідеологічно, інформаційно. Адже не забуваймо, що маємо справу не лише з ядерним монстром, але й з дуже агресивно зомбованим, здебільшого абсолютно нетерпимим до «іншого», здичавілим дикою імперськістю «глубінним народом», який несе на хоругвах тиранії ідеологію ненависті різномастих пушкіних, достоєвських та горько-бєдних…
Україна це своє домашнє завдання виконуватиме майже самостійно. Через осмислення власної історії, культури, філософії буття, повністю відмовившись від «послуг» не тільки чужинсько-московитського погляду на світ, але й від тих доморощених академістів, істориків, філософів, археологів, педагогів, культурологів та артистів, журналістів, політехнологів, що «шкварили штуку», догоджаючи руzькомірству.
Не згрішу, коли скажу, що ця «інтелігентська» гільдія також є співучасником у цій трагедії українського народу, «привідкриваючи» браму для зайд. Бо ненавидячи все українське, люто виступаючи передусім проти утвердження в Україні української мови як державної, активно підтримуючи кремлівські наративи в культурній, науковій, мовній, церковній, інформаційній сферах, вони і були тими прямими «запрошувачами» для асвабаждєнія. Це на основі їхніх «умовиводів» кремлівські мудрагелі виписували стратегії упокорення України, творили військові доктрини, за якими землі (України), де чутно голоси руzькоязікіх, «поют шансон и танцуют бариню», будують пам’ятники єкатєрінам, сталіним та жуковим, називають вулиці своїх міст та сіл пушкіно-московськими, мають бути тільки «навєкі с рассієй».
Очевидно, що так надалі бути не може. Як не називалися б чергові кампанії (деколонізація, декомунізація, дерусифікація чи деімперіалізація), однак вони мають бути справжніми, не повторюючи помилок двох майданних революцій. Бо страшно великі жертви тисяч українців нікому не дадуть права чинити по фарисейськи, коли вмирають за Україну кращі, а потім гірші й нікчемні (українофоби, колаборанти, зрадники) знову намагаються правити й вершити «чорнії діла».
Якось до сфер духовних, наукових, культурно-освітніх не доходять руки. Дарма, адже саме там «народжуються» Громадяни, Люди. Мабуть не варто керуватися при аналізі «людинотворчих» галузей достатньо заяложеним поняттям «люстрація». Однак ці сфери потребують ладу. Бо далеко не одна в Україні є така директорка київської школи, що готова була зустріти квітами орків, котрі пообіцяли цій сновиді посаду «міністерки освіти».
Не єдиною, гадаю, є серед естрадно-музичного загалу подібні до вічно співаючої Могилевської, яка нещодавно запропонувала запровадити (після перемоги) в Україні аж три (!) державних мови – українську, роzійську та англійську, наводячи, як завжди, невдалий приклад Швейцарії. Скільки крові випито, щоби конституційно, законодавчо (як історична справедливість) в Україні утвердилася, нарешті, єдина державна мова – Українська. І ось укотре непоодинокі голоси волають мало не кремлівським риком – «дайошь рассєйську!»
Мусимо остаточно визначитися чи є «українськими культурними діячами» такі як лозниця чи оксана байрак (закінчувала відомий київський університет), яка на початку агреії московитів написала: «ми повинні бути з братнім народом разом», тобто Україна повинна бути окупованою роzією.
Очевидно недоречним є і публічний «плач» мера Одеси, котрий страждає, бо на роzійське «наїзджають». Проголосовані нещодавно Верховною Радою України три закони щодо заборони та суворі обмеження на російські книги та музику, руzько-білоруський книгодрук, рашистське мовлення на телебаченні та радіо є добрим кроком на шляху ліквідації 400-літнього лінгвоциду та етноциду, вчиненого московією. Правда не слід загравати з «білими списками», куди мають увійти так звані «харошіє руzкіє», які знову нам в ліберальній обгортці експортуватимуть вєлікую руzькую культуру та матєрной магучій язік. Вдивімося в те, що твориться з українською мовою, культурою, літературою, історією в кацапстані, які дикунства чиняться на тимчасово окупованих територіях України з усім українським. Усезагальний геноцид українців!
За українську мову, українськість людям перерізають горло. Тому замість «білороzійського списку» пропонуємо москальські шансоно-частушки виспівувати та витанцьовувати «нашим» доморощеним любітєлям не в нашому національному культурному просторі, а в мокві, тундрі та моzкві. А ми вже якось обійдемося без їх моzковського гудрону.
Лише такою твердою, впевненою позицією можна вибудовувати націєтворчий вектор державницької політики. Пам’ятаймо, що туди, де зникає українськість, обов’язково вриваються «через вікна» зайди, приходить війна. З боку московії вона завжди була війною проти Української Ідентичності, що є незборимим бастіоном нашої Державності.
Цю істину почав розуміти і світ. Агентство Reuters вважає боротьбу за ідентичність останньою главою на довгому шляху України до позбавлення багатосотлітньої спадщини правління моzкви. А в газеті «Guardian» зазначено, що «процес, який раніше називали «декомунізацією», тепер називають «дерусифікацією», яка знищить політику московитів, спрямовану на руйнування української ідентичності».
Тому поступ у цьому твердим має бути. Без вагань і позіхань. Як писав у своєму «Пророці» Олег Ольжич:
О очі мої гарячі,
Уства мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!
Георгій Філіпчук
