Культура

Черепахи кралюкових інтерпретацій

«І треба ж такому наснитися! Ніби жило два хлопці. Один Соціалізмом, другий Комунізмом називалися. І залицялися вони до двох дівок — Демократії та Диктатури. Демократія була струнка, вертка і розумом не обділена. Але якась непевна. Сьогодні з одним, завтра з іншим кавалером любов крутить. Диктатура — річ інша. Фігури ніякої і ніби сокирою тесана. Двох слів зв’язати не може. Зате, як до когось причепиться — за вуха не відтягнеш»

(Петро Кралюк. Попи марксистського періоду. К. 1994)

Дебютна книжечка провідного інтелектуального провокатора сучукрліту — письменника, а за сумісництвом доктора філософії і професора Петра Кралюка.

Цих два тексти, які склали дебютну книжечку, можна назвати памфлетом чи песимістичною комедією, але це є гротеск, іронія і сатира в одному вигляді. Персонажі мовби зійшли зі сторінок полемічних творів і трагікомедії Прокоповича: Ревмір Нінелович Іваненков, Арістотель Платонович Мудрий, Комісар Мандатович Безхребетний, Пилип Зконопельович Хамула, Патяка Холуєвич Челядник, Наливай Чаркович Всепитущий…

Один сюжет висміює добу горбачовського клімаксу, сиріч перебудови, инчий — корупцію на стадії ранньої української державности, жертвою якої став німецький пастор Герц.

Шкода, що на початку 90-х ці історії були прогавлені мультиплікаторами. Нині вони читаються, актуальність ідеї беззаперечна. Просто сатира, оскільки завжди прив’язана до місця, часу і прототипів, старіє, але не вмирає.

А Петро Кралюк має декілька вартісних сюжетів, втілених у книжкові проекти, і декілька провокативних тематичних сюжетів з вітчизняної історії. Словом, інтелектуальна провокація, сатира і детективна складова — це ті три черепахи, на яких тримається світ кралюкових інтерпретацій.

Євген Баран

Вилюбити невилюблене

2007 року луцька «Твердиня» видала чудовий роман волинських мандрів у часі і просторі Петра Кралюка «Діоптра або дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі». Це роман українця, домолюба, певного себе і своєї нації.

Автопортрет головного героя продовжує психологічно портрети своїх попередників, що жили, творили, страждали і тішились на цій землі. Кралюкові вдалося знайти ритм – непоквапний, штивний, глибокодайний – в якому виплітає внутрішній сюжет у двох часових вимірах. Єдність часів і духовних шукань — це і є єдиний потік нації.

Починається цей ритм «в бібліотеці. Місці, де говорять мертві і мовчать живі». А далі виривається на простори, де говорять топоніми, старі тексти, джерела, архітектура, архітектоніка сенсів. Що таке «прикрашені вишиваними рушниками хрести на роздоріжжях»? Це метафора, архетип, гільбертів простір. З таким знаком перед собою на роздоріжжі не заблукаєш, не впадеш у духовний блуд.

Постаті Смотрицьких (батька і сина), Саковича, Транквіліона-Ставровецького свідчать про незмінність побуту українського любомудра – в злиднях, в політичному нерозумінні, в скупості українських магнатів. Але що їх змушує триматися духу свого, землі, нації? Якась понад-сила, яку не-сила збагнути і не-сила перебороти. Та й нехіть, запевне, теж.

Кралюк віднаходить основну ваду наших негараздів – «гріх байдужості до ближнього». Іншими словами – гріх гордині. Чимало добрих розмислів у романі про природу творчости – це добре зерно для сучасних а прийдешніх українських письмаків.

У «скриженій воді» часів автор віднаходить сильну і потужну віру в силу самості: «Хочеться сказати гостю з Америки: і попса, і російськомовні бандюки на дорогах, і московська церковщина – це наносне, тимчасове. Як окупанти – прийшли-пішли. Скільки їх знала ця земля! Скіфи, готи, гуни, авари, варяги, печеніги, половці, угри, монголи, татари, турки, поляки, австрійці, німці, москалі… Ні, не пропащі ми. У нас є таке, що важко змінити. Стрижень! Він – у краєвидах, у давніх назвах наших топонімів, у мові, у піснях, які ми ще не забули. Зрештою, в наших душах. Але мовчу. Хай за мене говорять стародавні назви сіл на шляху – Зеблази, Чугалі, люд вище, десь збоку – Тетильківці, Цеценівка, Дедеркали».

«Вилюбити невилюблене» – ось формула для українців. Дійти углиб, зібрати, осмислити і — всюдити. В цьому суть.

І ще. Українська нація молиться Господу: «пошли мені Господі терпіння на душу спасіння». Душа терпіння – це теж наш український архетип, який багато чого пояснює, якщо не все.

Роман Кухарук, «Літературний форум», 2010

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.