Коли я черговий раз бачу як якийсь таваріщщ з ностальгією виставляє у соцмережі фото з банкою совєцкої тушонки і підписує: «Помнішь?», то я, звісно, згадую…
Згадую х/б спортивні штани, які через тиждень носіння відвисали на колінах і на дупі. Згадую аж 3 види печива в магазині; згадую, яким смачним був сухий заварний крем по 22 коп. і брикети киселю… Які черги шикувалися в нашому магазині, коли привозили два ящики пломбіру у зім`ятих вафельних стаканчиках.
І піраміди шоколадних плиток «помню» — їх ніхто не купував. Не тому що не хотіли — тому що дорого — 3 рублі це, наприклад, дводенна зарплатня жінки, що полола в нашому радгоспі огірки.
І по одній буханці хліба в одні руки теж «помню». Селянам! По одній буханці! Не виростили собі хлаба, бачте… І про те, який щасливий був батько, коли в сорок років накопичив на машину — потриманого «Іж-Комбі».
І як нас, школярів, ганяли на поля рідного радгоспу — допомагати збирати врожай моркви, бо в найпередовішій країні світу радгосп-мільйонер не мав елементарного комбайну для збирання корнеплодів. У проклятій буржуїнській Іспанії фермер мав комбайна, який викопував моркву, обрізав билку і вантажив у машину, а в СРСР працювала навісна до трактора картоплекопалка на всі випадки життя. СРСР мав десятки підлітків замість одного комбайна. Оце і все, що треба знати про радянські «нанотехнології».
А ще пригадую, як вступав до істфаку і не пройшов по конкурсу, набравши 13 балів з 15 можливих. Як засмутився не стільки за себе, скільки за невідому дівчинку, що забирала документи переді мною — в неї було 14 балів і вона не пройшла; як вже у дворі інституту якась тітка ввела нас, провінціалів, «у курс справи»: дітоньки, історичний факультет — це лише для синів та доньок партійних працівників — вони усі за «комсомольськими путівками» мають привілей перед вами, тож по перше, ніколи вам не дадуть набрати прохідний бал, а, по-друге, ніякого прохідного балу тут не існує — існує «блат».
І як цькували хлопця нашої школи, бо він був з родини баптистів. Як вчителі були ініціаторами цього цькування. Як ледь не кожен мав за правило штовхнути його, або копнути портфеля вздовж коридору. Як нас лякали великими неприємностями в разі, якщо побачать на Великдень у церкві. Як вчителів змушували чергувати біля храму. Як людей виганяли на «воскрєснікі». А потім на уроках розповідали про найдемократичнішу у світі Конституцію СРСР, яка гарантує свободу совісті, зібрань, слова…
Пригадую слово «дістати».
Воно стосувалося всього: ковбаси, шампанського, черевиків, килимів і гарних сигарет. Пригадую, якими очима люди дивилися на фінську «стєнку» в магазині вартістю 1800 рублів. Її б і купили, місто все-таки шахтарське, але висіла табличка «на замовлення». І дублянки пригадую по 800 рублів — зарплата мого батька за півроку (з двома квартальними преміями). А ще пам’ятаю убогі радянські джинси, що лопотіли, мов газета на протязі. І всемогутнє слово «блат» — досі «помню».
І пригадую, як батько — механік радгоспу, возив «у район» ящики з відбірними помідорами, огірками та яблуками, торби з м`ясом і салом, бо «не підмажеш — не поїдеш», чекатимеш запчастини до другого пришестя. Пригадую, як шофери зливали бензин в посадках, бо його не було куди дівати. А залишати не можна — норми наступного разу уріжуть. Тож за економію реально начальство карало.
Пригадую, як дядько Петро півроку працював над вдосконаленням якогось агрегату до сівалки (партійне завдання — радгосп мав подати не менше, ніж 2 рацпропозиції на рік, інакше директору і парторгу «влітало») і отримав за це аж 10 рублів «рацпропозиційних» і грамоту, плюнув і тут таки пропив цей «червонець» в лісосмузі з друзями; пригадую, як вони над ним кепкували. І пригадую, що те вдосконалення так і не пішло далі «Райсільгосптехніки».
Пригадую дядька Михайла Мороза — як з нього робили «передовика». Як йому дописували липові гектари скошеного та центнери намолоченого; як запчастини — Морозу; машини, що вивозили зерно з бункеру комбайна — Морозу, найврожайніше поле — Морозу. Як тихо ненавиділи за це його інші механізатори…
Як з тітки Марусі робили передову доярку, забираючи в інших тіток найкращих корів для неї — теж «помню». І ще добре пригадую, як начальство радгоспу майже офіційно дозволяло жінкам, яких наймли на збір врожаю, красти. По одному відру огірків або помідор (але не більше — за цим уважно стежили працівники ОБХСС), бо інакше ніхто не хотів іти працювати за ставкою 1 рубль 8 копійок — це якщо норму виконав.
Все пригадую! Все пам`ятаю!
Тому й кажу — бийте одразу у мерзенну пику тих, хто розповідає молоді, яка не знає «совка», як тоді було «гарно» і яка тоді була «стабільность».
Павло Бондаренко
