Сьогодні теплого Олекси. Для мене це вже знаковий день. Саме одинадцять років тому в цей день пішов у кращий світ мій тато. Помер легко. Як гарний актор на сцені. Зранку прокинувся. Наш садівник Сашко, який проживав з ним, збігав до сусідів, приніс свіжого молока. Зварили вівсянку. Поснідали.
Тато пройшовся подвір’ям, нагодував пса, поспілкувався з сусідами: говорили про сніг, який випав кілька днів тому. Такого не пам’ятав за все життя! Попорався по хазяйству, вийшов на ґанок, подивився на яскраве сонце, яке по-весняному яскраво впивалося в його обличчя, похитнувся… І впав.
Легко!!! Життя скінчилося. В одну мить! Злякатися не встиг. На очах людей …
Це була субота, саме перед католицькою паскою. Ще вчорашнього дня, у п’ятницю, ми довго говорили про життя, я йому розказував як хоронили мого першого начальника — голову Держтелерадіо Миколу Федоровича Охмакевича, як мало людей було на цвинтарі, планували час найближчий і трохи дальший.
Найближчі плани були — з’їздити на католицьку паску до нашої гарної знайомої, української полячки Людмили Броніславовни в Бердичів; перспективний план: як підкормити бджоли і дожити до серпня, коли тату мало б виповнитися 82.
Федорович сказав: до Броніславовни, мабуть, не поїду. Бачиш який сніг. Такого за своє життя не пам’ятаю. Щось відчував. А до цього казав просту річ: от не боюся вмерти, боюся бути лежачим. Не хочу, аби мучити когось біля себе. Помер рівно через рік, коли в небуття пішла Людмила Марківна. Поважав її. Казав: ти диви… за віком майже як я, а скаче як молода. І де сили бере?
По-двору ходив з ковінькою (позичав у Михайлівни, так називав мою маму і свою дружину Уляну Михайлівну, яка довго хворіла і пішла з життя за півроку до цього. Прожили 54 роки разом). Але, якщо виходив в люди — ковіньку залишав дома. Завжди одягав костюм з телевізора (хвастався, що Микола в ньому програму вів, і це правда), ніколи не жалівся на здоров’я і казав, що життя одне і його треба жити. Тепер кажу так само і я….
На відміну від мене, Федорович був гарно політично підкованим. Після розчарування в компартії, він обожнював Вітренчику. Казав, от вона всім дасть чортів. Потім була нова любов — Юля!!! Це був ідеал, бо обіцяла справедливість. Він її слухав з захопленням, оскільки вона казала те, що саме він хотів чути…. І раптом на останніх парламентських виборах проголосував за “Свободу”, ще й Михайлівну підговорив. Що вплинуло на цей вибір, я уже ніколи так і не дізнаюся. Порожили разом 54 роки.
Я дізнався, що розписалися мої батьки вже після мого нардження. І з цього приводу влаштував (я) золоте весілля. І хай гостей було мало, але ми їм кричали «гірко!!!», а вони цілувалися!!! Мама казала: тю, чи ти здурів??? Це до Федоровича. А мені: «Миколо! Чим ти напоїв батька, що він поліз цілуватися?». А пили ми тоді самогонку, яку вони заготовили на похорони. Пили її і на вісімдесятиріччя тата, пили ще і на… похоронах.
Сьогодні я налив знову гранчак батьківської самогонки, розказав сину Дмитру, що в день Теплого Олекси ми, поки будемо жити, згадуватимо Дмитра Федоровича. Мого тата і Дімкиного діда. І в цей день завжди найдемо час сходити на могилку. Поздороватися. Хай вони там, знають, що їх пам’ятають…
Микола Канішевський
