«Я бачу двоє річиш поезії. В одному більше стихії (від народної), вона ллється мовби самовільно, в українській літературі такими можна назвати поезію Сосюри, Малишка, хоч там і багато прохідного, стертих слів, збитих рим: “очі-ночі”, “роси-покоси” і т.ін. Друге річище від напруги ума, як скажімо в Бажана, Стуса, іноді деякі їхні строфи треба розгризать, розфасовувати.
Обоє річищ, якщо вони справжні, тішать душу. Абсолютного злиття, мабуть, немає, воно в Шевченка, Пушкіна найбільшою мірою, і деякою в Ліни Костенко. Але віриться, що в майбутній поезії буде новизна думки й краси, простота поезії»;
«Думаю: що можна сказати про сучасне людство? Єдине: воно не порозумнішало”; “Все омріяне збувається тоді, коли воно вже непотрібне”
(Юрій Мушкетик. Дороги, які нас вибирають. Харків. 2020)
Щось я читав Юрія Мушкетика (1929-2019) студентом, не пам’ятаю (“Позиція”?), бо відкрив його собі як письменника з роману “Яса” (1987). Познайомилися ми в червні 1995 в Ірпені на 
“смолоскипівському” зібранні молодих літератів. Серед заходів була запланована зустріч із ним навколо його статті “Коло”.
Сергій Руденко десь мене впіймав на вулиці й попросив, аби підійшов, бо мало людей. Ми сиділи в якійсь із альтанок, нас було чоловік 5, і Мушкетик намагався допитатися у нас, що ж ми думаємо про постмодернізм.
У 1997-му, в травні, теж в Ірпені, Мушкетик підійшов до мене і запропонував поговорити. Ми ходили з півгодини ірпінськими доріжками, і Мушкетик випитував моє ставлення до НСПУ і до Євгена Марчука. Наприкінці травня мене в числі іншої молоді прийняли в члени НСПУ.
З 2001 по 2014 перетинався із ним то на з’їздах, то на Шевченківських святах.
Чоловік був розумний, намагався шукати діалогу з молодими і, як керівник — слабовольний, що й призвело до тих перетурбацій, які виштовхнули спілку на маргінес суспільно-культурних процесів.
Хоча завжди доброзичливий у розмові. Таким запам’ятався…
Євген Баран
