Обухівщина унікальна в туристичному плані. Тут перетнулися практично всі знакові події в історії України. На цій землі відкрито одну з найдавніших цивілізацій світу ‒ трипільську культуру. Саме звідси простягнулися на сотні кілометрів легендарні Змієві вали. Повз дніпровські кручі дві тисячі років тому пливли лодії Христового апостола Андрія Первозванного, несучи слов’янам нову віру і нове розуміння життя. На берегах Стугни київські князі в лютій січі перепиняли печенігів і половців, а в 13 столітті дали останній перед Києвом бій монголо-татарам.
А сто років тому в навколишній окрузі відчайдушно бився проти російських більшовиків уродженець Трипілля отаман Зелений. Чимало перших величин української літератури, живопису, музики жили і творили на цій землі. Ця земля зберігає пам’ять і про жахіття радянського голодомору, і про трагедію «Обухівського Бабиного яру», і про сталінські гоніння на інакомислячих.
Та, попри всі трагічні сторінки історії, дух вольності і непокори відроджується тут в кожному новому поколінні і живе до сьогодні. Ще в радянські часи молоді хлопці з Халеп’я нагнали жаху на місцеву владу, піднявши жовто-блакитний стяг на водонапірній башті села. Жителі краю стояли біля витоків української незалежності, створивши одну з перших в Україні організацій Народного Руху. Чи не кожна сім’я або безпосередньо, або волонтерською допомогою доторкнулася до подій Помаранчевої революції та Революції гідності. Район пишається своїми воїнами, котрі ціною життя тримають тепер оборону від російського агресора на Сході.
І при всьому цьому в районі практично відсутня туристична галузь. Київські фірми і підприємливі приватні ділки на наших історичних місцях заробляють гроші, а обухівські державці лише скрушно почухують потилиці. Чому так? Спробую продемонструвати відповідь на двох подіях, котрі днями відбулися в Обухові.
Перша ‒ вибори директора краєзнавчого музею. Не буду вдаватися в деталі ‒ подія щедро прокоментована на Фейсбуці. Зупинюся лише на програмі розвитку туризму, запропонованій у моєму виступі на цьому дійстві. Якщо коротко, то це була пропозиція створити комітет, який би виробив стратегію дій; створити також власне туристичне агенство, котре не лише продавало б путівки в Туреччину і Єгипет, а й займалося краєзнавчими екскурсіями; зосередити державні і спонсорські кошти на спеціальному туристичному фонді, з якого б фінансувалася розбудова інфраструктури; написати і видати туристичний довідник, а також каталог історичних об’єктів та історію ОТГ, на основі яких розробити оглядові і тематичні екскурсії по району.
Як виявилося, комісія, котра мала б серед запропонованих кандидатами програм вибрати кращу, ні тих програм, ні автобіографій кандидатів, ні їх мотиваційних листів чи рекомендацій в очі не бачила. До всього, судді не читали навіть Закону про культуру. А судді там були: доктор історичних наук без історичної освіти, кілька діячів культури та державних управлінців; а ще, з якогось дива, представники громадських організацій міста Києва, які, ясна річ, на засідання комісії не з’явилися.
І от ці поважні виборщики, як за помахом чарівної палички, майже одноголосно (при двох, що утрималися) вибирають директором музею кандидатку, в програмі якої з розвитку туризму прозвучала лише пропозиція побудувати перед приміщенням музею фонтан. Не дивуюся чиновникам, які були режисерами цього фарсу ‒ там совість взагалі атрофована. Прикро, що серед членів комісії не знайшлося жодного, котрий би виступив проти. І це ж нікому з них не загрожував ні розстріл, ні тюрма чи висилка за кордон. На терезах проти гідності і сумління була лише можлива немилість начальства.
Отож, комісія свою справу зробила добре, і на туризмі в ОТГ був поставлений хрест. Та ідеї так просто не помирають. Цілком можливо, що вони, як горезвісний короновірус, літають в повітрі, бо за кілька днів потому працівниця Обухівської райдержадміністрації (і, за сумісництвом, пристрасна організаторка туристичних екскурсій по равликових та віслюкових фермах) Лія Корнієнко раптом збирає круглий стіл щодо створення туристичного центру в Обухівському районі.
Товариство справді зібралося поважне. Були люди з області, керівництво району, представники ОТГ, готельного бізнесу, сертифіковані гідесси музейної справи та равликових ферм. Але на моє бажання виступити на цьому заході несподівано послідувала хвороблива реакція ініціаторки ‒ то багато спікерів, то мало часу, то вимога попередньо узгодити з нею виступ, то пряма заборона говорити про свої ідеї, окрім як про туристичний довідник. Довелося згодитися на три хвилини, на довідник і на виступ, коли всі учасники уже наговоряться. Однак, як показали подальші події, ситуації це не врятувало.
Виходячи з обмеженого часу, довелося спресувати свій виступ до кількох коротких тез: про те, що довідник має бути інтерактивний, себто, так структурований і з такою інформацією, щоб потенційний турист міг скористатися не лише запропонованими маршрутами, а й вибудувати свій власний ‒ від водного і автомобільного з сім’єю до пішого чи велосипедного з учнівськими групами; про те, як на основі такого довідника може бути створений довідник віртуальний; про необхідні, в тому числі польові, дослідження в процесі його розробки.
Однак, донести ці думки до аудиторії мені не судилося. Модераторка (та ж таки Л. Корнієнко) на самому початку перервала мій виступ, мотивуючи це тим, що у вік цифрових технологій туристичний довідник не потрібен – всю інформацію можна знайти в Інтернеті. Така безцеремонність була б, можливо, доречною десь на віслючій фермі, але аж ніяк не на круглому столі, де мала зародитися туристична галузь району.
Зате чимало захоплених відгуків було висловлено нею на адресу так званого етнографічного музею Зінченків у селі Дерев’яна. Що ж цікавого ми там маємо? Кілька вишитих сорочок та пару дерев’яних коників на подвір’ї – ото і весь етнографічний музей. Щоправда в перспективі, як було проанонсовано поважному зібранню, господар садиби планує переодягатися у Святого Миколая і грати цю роль перед туристами.
Дуже сумнівно, що такий папуаський рівень туризму, та ще в поєднанні з поїданням екскурсантами бідних равликів, здатен створити достойну туристичну сферу на нашій, такій багатій на історію, землі.
Не хотілося б, щоб ці нотатки сприймалися як щось особисте, хоча приниження, яке мені довелося відчути під час означених процедур, волає про адекватну відповідь. Вдумливий читач, сподіваюсь, зрозуміє, що все-таки мова про інше. Тут йдеться про очевидні відповіді на питання, на які кожен, певно, відповість і сам: чому в нас немає туризму? Чому немає культури? Чому, врешті, нема розвитку держави? От за державу якраз і прикро.
Михайло Карасьов
