Народний артист України Василь Нечепа нащадок козацького роду, який однаково добре вміє підкорювати світові сцени і шкільні аудиторії, вирощує страусів та більше за все на світі любить своїх онуків і рідну землю.
На рідній вербівській околиці Василя Нечепу знають майже всі, й неабияк пишаються цим знайомством. Причина не лише в світовій славі їхнього талановитого земляка, хоч Василь Григорович і справді досяг високих творчих вершин у своїй артистичній кар’єрі. З метою популяризації української мови, історії та культури у своїх мистецьких мандрах він побував практично на всіх континентах, а зі своїми концертами та творчими звітами об’їздив чи не усю земну кулю, оспівавши 36 столиць.
Лауреат Шевченківської премії, народний артист України, артист «Музичного батальйону», волонтер з багаторічним стажем — свого часу для дітей Чорнобиля зі своїх кобзарських мандрів світом привіз 200 тонн подарунків, а нещодавно вкотре повернувся зі східного фронту.
А ще він — почесний громадянин батьківщини Кобзаря — села Шевченкове, а також Старої Басані, що в Бобровицькому районі на Чернігівщині, міста атомників Славутича і, звісно ж, рідної Носівки.
У Носівці народний артист України, кобзарлірник Василь Нечепа своїм та народним був завжди. І тоді, як ще зовсім маленьким хлопчиком по бездоріжжю й сльоті щодня торував неблизький шлях до свого першого вчителя, місцевого скрипаля Олександра Сопіги. І вже значно пізніше, коли йому, широкоплечому козарлюзі з довгим волоссям та густими козацькими вусами, вбраному у стилізований стрій, розшитий золотими нитками, стоячи, аплодували шанувальники у найкращих концертних залах Європи, Америки, Австралії…
Простий і відвертий у взаєминах, можливо, трохи різкий та категоричний у судженнях, у відстоюванні власної думки — як і личить нащадку древнього козацького роду, що своїм корінням сягає глибин часів половецьких походів і гетьманщини. Того роду, що увібрав кращі національні риси свого народу — силу і завзяття, волелюбність і патріотизм.
Від дідів-прадідів і абсолютний музичний слух має та прекрасний голос, і велика любов до української пісні та бажання й потреба нести її у люди, запалювати нею людські душі та серця. Він це відчув ще тоді, як вперше взяв до рук скрипочку, привезену Сопігою з німецького полону під час Першої Світової війни. Не забував про це і коли продовжував удосконалювати свою пісенну та музичну майстерність під керівництвом заслуженого артиста України Леоніда Пашина і професора Київської консерваторії Сергія Козака.
Пам’ятав про своє найголовніше земне призначення й поруч зі справжнім майстром світової музичної слави Олександром Корнієвським, який допомагав молодому музиканту відточувати елементи гри на кобзі та лірі. Ці люди вчили його викладатися на всі сто, шліфуючи та відточуючи кожен звук інструмента, тілом і душею зливатися з мелодією, з кожною нотою й лише, переконавшись у чистоті їх звучання, виносити на широкий загал. Інакше така творчість не має права на публічність…
За півстоліття активного творчого життя Василь Нечепа надбав неймовірний мистецький багаж. Утім, його репертуар не можна втиснути в рамки сучасного поняття «формату» чи «неформату». Бо вони — вічні.
В.Г. Нечепа є послідовником найдавнішої в Україні чернігівської кобзарської школи. Однак в нього не лише кобзарські думи та перекази, а й багато класичних творів відомих світових композиторів та сучасних українських авторів. Він соліст Національного академічного оркестру народних інструментів, а віднедавна — Президентського оркестру та ряду симфонічних оркестрів.
Загалом, ентузіазму та завзяттю цього талановитого чоловіка можна лише щиро й подоброму позаздрити. Згадати хоча б творчий проект 200 авторських концертів до 200річчя від дня народження Тараса Шевченка «Уклін тобі, Тарасе». За два роки він дав ці двісті шевченківських концертів. Згодом стартував ще один, із 160ма концертами у різних куточках України під назвою «Не пора москалеві служити» — до 160річчя від дня народження Івана Франка.
Своїм талановитим виконанням нетлінних творів мистецтва, в яких він розповідав про життя та творчість видатних українців, Василь Григорович прагнув передати всю велич нашої культурної спадщини. А нині він знову в творчому неспокої. Цього разу у свої кобзарські мандри артист віртуально запросив трьох безсмертних Василів — Василя Стуса, Василя Симоненка та неперевершеного оперного співака, соліста Паризької опери, який віддав своє життя за Україну на сході держави, Василя Сліпака.
І знову вісімдесят концертів, об’єднаних спільною назвою «Це мій урок». Саме стільки цьогоріч виповнилося б Василеві Стусу та ще одному творчому побратиму В.Г. Нечепи — незмінному впродовж п’ятнадцяти років художньому керівнику Чернігівського академічного народного хору Анатолію Пашкевичу.
Власне, вісімдесят концертів вже відспівано, утім, вони все ще продовжують звучати у великих і малих залах багатьох населених пунктів, зокрема, й на Носівщині. Нещодавно на запрошення освітянських колективів Нечепа виступав перед учнями та вчителями Мринської та Лихачівської шкіл. А після концерту маєстро запросив малих поціновувачів кобзарського таланту на гостину до себе додому.
Діти були надзвичайно вражені побаченим, настільки тісно й органічно тут, на його козацькому обійсті, переплелися наше славне минуле й сучасність. Власне, вся територія його козацького дворища (за документальним підтвердженням Нечепа є нащадком Северина Наливайка, він одинадцятий праправнук гетьмана), більше нагадує не звичне обійстя, а справжній історикокраєзнавчий музей козацької слави, урочистостей якому додають і ковані та вензельовані вхідні ворота, і позолочені скульптурні композиції, і козацька вежа. Є тут і дендропарк та домашній зоопарк, в яких кожна річ, кожен експонат і навіть деревце чи квітка мають свою історію, символ та значення.
Емоції переповнювали дітлахів, адже кожен вертався додому з подарованими господарем саджанцями та пагінчиками від Шевченкової верби з Середньої Азії. Свого часу саме від такого пагінчика, привезенного Василю Григоровичу з КосАралу, де Тарас відбував свою солдатську муштру, й над його козацьким хутором піднялась розкішна зеленокоса красуня.
Наше спілкування з Василем Григоровичем також відбувається на його обійсті. У вікно облаштованої ним козацької «резиденції» шкодливим котом несміливо шкрібся холодний туман, час від часу розсіюючись над дворищем дрібною мжичкою, зате тут, в оточенні домотканих доріжок та ліжників, в обрамленні портретів знаменитих предків — козацьких старшин та старовинних предметів декоративновжиткового мистецтва, які В.Г. Нечепа збирає впродовж усього життя, було тепло й затишно.
Від завареного господарем за особливим рецептом чаю з медом прибуває сили і наснаги, а на душі тепліє від його дитячих спогадів про свого першого наставника Олександра Сопігу, про мамину ніжність і батькове тверде, але завжди справедливе й авторитетне слово, а потім — перші виступи з місцевим композитором Іваном Козаченком перед трудівниками носівських полів та ферм у складі агітбригади, концертні виступи Чернігівського заслуженого народного хору «Десна», де він був солістом-тенором…
А потім була пісня.
Чудова пісня Платона Майбороди. Її Василь Григорович заспівав, коли ми попросили виконати одну з його улюблених…
Я до тебе, матусю,
у пісні іду
Бачу в ній я тебе
ще таку молоду
Час летить і летить,
забирає літа.
Ти у пісні моїй,
мов зоря золота…
… Ці слова не можна було слухати без хвилювання і душевного трепету. Адже звучала вона з вуст сина в хаті, яка, здавалося, ще й досі відчуває тепло й ніжність матусиних рук. Ця ніжність — у вишиваних нею рушниках і старовинних картинах, сорочках і підзорниках. І дбайливо виставлені на полицях горщики й горнятка, здавалося, також ще пам’ятають доторк її зашкарублих від нелегкої селянської роботи рук. Власне, ця пісня звучала не для нас, а для Неї, матері — найдорожчої у світі, яка світлим, добрим поглядом дивилася на нього з портрета біля божника…
Побували ми і в знаменитому дендропарку Василя Нечепи, де майже 700 екзотичних плодових та декоративних дерев та кущів. Господар пригощав смачними яблуками й солодкою калиною зі свого дивосаду. А ще — показав нам страусів, яких придбав цієї весни і біля яких залюбки клопочеться, а допомагають йому внуки, коли приїздять у гості до дідуся.
Внуки — то його особлива гордість. Ще зовсім малі, а вже Маруся, Одарка, Михайло… Й за цією показною суворістю, з якою вимовляються ці дорогі імена, в голосі діда Василя відчувається неймовірна ніжність і безмежна любов, на які тільки здатне людське серце.
А знаєте, чим насправді найдужче пишається Василь Григорович? Ні, не світовим визнанням своєї кобзарської творчості, не високим званням та прекрасним голосом. Бо має в цьому світі багатство більше — прекрасну родину, гарний рід, козацьке коріння, яке, потрапивши у щедрий український грунт і дало потужну, щедру й розкішну крону. Василь — одинадцяте коліно в цьому роду волелюбних, сміливих та мужніх козаків і козачок. Онуки — то вже є тринадцяте. Й нехай так буде й далі на віки віків…
… А його кобзарські мандри тривають. Найближчий концерт народного артиста України кобзаря-лірника Василя Нечепи — «Дума про лірника Гребіня» відбудеться 25 листопада о 18.00 в залі Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм — як своєрідний звіт – 50 років концертної та 35 років кобзарської філармонійної діяльності.
Катерина Гавриш,
Дарія Буренко
