«Вожді» і «батьки нації»

За Юлієм Цезарем ходив спеціальний раб, котрий в моменти його найбільших тріумфів нашіптував на вухо: не забувай, ти всього лиш людина. Бо йому важливо було не втрачати зв’язок з реальністю за тої могутності, котру він мав. І не відриватись від землі. За путіним десять років ходила ціла група рабів, яка нашіптувала йому, що він історична постать і покликаний богом об’єднувач земель. Сіра моль повірила, бо таке кого хоч переконає.

Іноді мене вражає те, як люди, маючи владу, великі гроші або значну медійну популярність починають вважати себе особливими і вірити у свою унікальність та інакшість. І ще більше вражає як тисячі інших радо підхоплюють цю гру і теж починають вважати їх такими. Заглядати у рота багатим, нездорово фанатіти від знаменитих і виробляти пієтет до владних політиків.

20-те сторіччя привчило західні суспільства робити з будь-кого рок-зірку, але їм таке можна, бо вони вже як слід забули своє феодальне та монархічне минуле. Їхні політичні чи бізнесові рок-зірки не є сучасною привілейованою шляхтою, і сенат США може в будь-який момент викликати «цифрових баронів» на кшталт Цукерберга і Безоса і кам’яним голосом вимагатиме пояснити за монопольний вплив на ринку. І мільярдер Цуркерберг, пускаючи рясний піт, від хвилювання питиме воду склянками і пояснюватиме.

Мені дуже імпонує те, який життєвий шлях проходять в США чи в Європі політики топ-рівня та президенти. Під час свого терміну вони — рок-зірки і лідери демократичного світу. Згадайте загального улюбленця Барака Обаму. Який був на всіх шпальтах і на слуху. І як тільки завершують — вступаються і перестають бути тими, ким були. Не труться потім десятиріччями в кулуарах, не лобіюють і не впливають через маріонеткових депутатів. Бо так працює демократія. Ти зробив, що міг. Якщо робив добре чи був дуже умілим — пробув два терміни. Але, будь-ласка, після цього піди і не заважай.

Ми не знаємо як зараз живуть і чим займаються Джордж Буш Молодший і Барак Обама. Де Саркозі і Сільвіо Берлусконі. Не знаємо навіть хто був прем’єром перед Джастіном Трюдо і де він. Навіть Ангела Меркель, котра зовсім ше свіжа відставниця — не їздить на чорному мерседесі під Бундестаг і не ходить чорним ходом до Шольца і не каже: чуєш, може б ти, цейво, пошуршав там шось.

Наші ж відставні президенти і політики десятиріччям труться навколо владних інститутів і відігнати їх дуже складно. Кравчуки роздають свої «експертні» думки, а кучми беруть участь в групах для перемовин. Тому що в нас все заточено під персон. В нормальних демократіях все заточено під політичні партії, які є сприятливими середовищами для росту нормальних політиків.

В Україні політики створюють політичні партії. В демократичних суспільствах політичні партії створюють політиків. І в цьому колосальна різниця. Партія регіонів — під Яника, Голос — під Вакарчука, ЄС — під Порошенка, Слуга Народу — під Зеленського. Такі собі феодальні тусовки.

А в США, приміром, політик іде в партію і проходить там весь кар’єрний шлях, якщо перспективний і талановитий. Ну, і вміє залучати спонсорів. І тоді, через внутрішню конкуренцію, він має шанс дійти аж до найвищої посади — Президента Сполучених Штатів. І яким би він блискучим політиком та президентом не був — це вважається вінцем його кар’єри. І кінцем. Нормальна політична партія — це складна вікова структура, яка має владу над усіма політиками, котрі з неї вийшли. А не просто набрана тусовка ноунеймів під одне ім’я.

Я б хотів колись дожитись до часу, коли найбільшу частину українського соціуму займатиме середній клас. Як в скандинавських країнах. Щоб дуже бідних і дуже багатих був малий відсоток, як у розвинутих економічно та політично країнах. І ми тоді побачимо, шо в багатіях нема нічого особливого і вони такі ж як і ми. І хороші, і погані. Щоб ми нарешті позбулись пережитку «вождизму» і потреби у «батьках нації». Щоб діти нації стали важливішими і кориснішими.

Володимир Гевко