Насправді українська народна пісня – це дуже просто. Але це коли вже все розумієш. Ми давно перестали розуміти свою пісню, перебралися на зовсім чужу музичну територію й звідти часом намагаємося роздивитися, а то й спожити цей «матеріал». Декому вдається вплести його в свою музичну творчість, іноді з концертним і навіть комерційним успіхом.
Як же неприємно чути й музикантам, і їхнім шанувальникам, що з українською піснею ця творчість не має нічого спільного. Моя особиста статистика така: серед тих 10% українців, які ще часом трохи слухають українську пісню, хіба один із десяти чує мелодію (про триголосся вже мовчу).
Решта сприймає лише слова; доказом є зворушлива популярність таких шедеврів, як «Ой ти, Галю» (шлягер 30-х на підрихтований сюжет давньої балади) або досить свіжа «Пісня про матір» (на слова Б. Олійника). Про мелодії цих пісень – жодного змістовного слова, зате які дискусії про слова!
Це така приказка, або ж епіграф.
А справжня казкова бувальщина, з елементами чуда, трапилась мені влітку 199* року, коли наш веселий гурт повертався з Залізнячки на Безпалівку після потужного гостювання в родичів. Ішли через те саме поле, де я колись малим крав кавуни. Одна з залізняцьких родичок запропонувала нам помилуватись на її свиноферму, розташовану просто серед поля: це була сяка-така будівля, власне свинарник, навколо неї великий «двір», охоплений міцною металевою огорожею з довжелезним навісним коритом із нержавійки. В корито в належний час подавалась вода, пійло та інші втіхи недовгого свинячого життя.
Була тиха тепла серпнева пообідня пора, коли ото пора б уже й поспати.
Але до ліжка ще було кілометрів зо два, а тут така цікава екскурсія. І ми побували не тільки в святая святих усередині свинарника, ми сподобились побачити, як дівчина приймала свинячі пологи, як вона вправно обтирала кожне немовля соломою й тут таки клала його до безконечного рожевого вимені, десь аж у кінці якого розташувалась і ніжно рохкала велика мамина голова.
«Двір» ферми був заповнений свинотою найрізноманітнішого віку. Все це товариство інтенсивно спало, підставивши боки лагідному сонцю, і не звертало на екскурсантів уваги. І от комусь із дітей закортіло постукати по кориту, хоча ще не настав час трапези. Огорожа завібрувала, і це був сигнал для всіх мешканців ферми! Вони зірвались на ноги й рушили кожне до найближчої ділянки корита. Попереду неслась молодь, за ними дещо повільніше трюхикали підсвинки, далі йшли зовсім поважні свині, і лише кілька величезних розгодованих мудрих хряків ледве підняли голови – та й знову поклали їх, швидко зрозумівши, що це фейк.
Гніву одурених не було меж.
Свині підняли страшний ґвалт, товкли рилами порожнє корито, і коли б їм якогось еквівалентного парасюка чи парубія, то пішли б, мабуть, кудись на штурм. Але штурмувати не було чого, лідера теж не було, тому вони просто кричали, це був справжній майдан!
У цю мить я згадав, що у мене в руках гітара.
Я поставив її на металеву огорожу (для резонансу!) й кілька разів ударив один і той самий акорд. Вступ до 5-ї симфонії Бетховена не справляв на людей такого враження, як мій простий фальшивий ре мінор на свинячу аудиторію. За одну секунду стало так тихо, що було чути, як колупається в носі чийсь онук. Німа сцена, тиша, непорушні свині, їхні розгублені погляди, звернуті до мене… і ще запам’яталися маленькі уважні очі тих досвідчених хряків – вони теж нічого подібного ще не чули; так дивився на мене колись один голова колгоспу, коли я запропонував спільно з «Чумаками» збудувати на підвладній йому території чумацький хутір…
Як і всяке чудо, це масове остовпіння тривало недовго.
Щось так, не більше 30 секунд.
А далі серед свинячого загалу почулися окремі незадоволені вигуки, які швидко злилися все в той самий голодний ґвалт. Ніякі мої найкращі акорди (я навіть був співати почав) більше не діяли, ґвалт тривав ще довго, поки ми віддалялися від ферми, і стихав набагато повільніше, у звичному природному темпі.
