Талановиті люди – талановиті в усьому.
І скрізь встигають… Років зо три тому в забічному селі на Чернігівщині, за сто кілометрів від столиці, де я маю дачний будиночок, з’явився раптом новий сусід…
Інший сусід-абориген, компанійський, метикуватий дядько, вже наступного дня повідомив мені, що то столичний художник. Ну, художник – то й художник.
Але.
Художник одразу почав дивувати сільських: рано встає, все шпарко робить по господарці, і не з мольбертом чи етюдником по подвір’ю ходить, а з граблями та вилами.
Дуже швидко з придбаної ним старої перехнябленої хатки постав охайний будиночок із впорядкованим обійстям, на якому розкошують тепер квіти, в розораному клапті городу – соняхи, картопля й гарбузи, а над помешканням незмінно майорять жовто-блакитний та червоно-чорний прапори– найдивніший попервах для всіх тутешніх атрибут…
Художник дуже швидко з усіма в селі заприятелював. І лише я, ще один заїжджий туди дачник, ближче з ним познайомився лише наприкінці цього літа, напередодні Дня Незалежності, і не в селі, а… в Києві, на Хрещатику, в Українському домі.
Мій, виявляється, героїчний, але скромний сільський сусіда майже три останні роки виконував бойові завдання на Донбасі, а в перервах давав лад своєму сільському пристанівку та писав картини. Понад два роки готував виставку, яку і представив у центрі столиці.
У мультимедійного проекту «Антидот», власне, троє авторів: він, себто Володимир Падун, його дружина, художник Людмила Роздобудько-Падун, та режисер Євген Степаненко. Євген – теж учасник бойових дій на Сході. А сам «Антидот» – це 12 малярських творів Володимира і «вишиття» його дружини Людмили – картини з магічних літер-текстів на матерії, з якої шиють солдатську уніформу. До речі, і роботи Володимира створено на цій матерії. Самій експозиції безупинно акомпанує… голос війни. Ця аудіо-начитка та й самі тексти вишиванок – це творчість режисера Євгена Степаненка.
Чому «Антидот»?
А тому, що це спроба визначити складні, ще не до кінця розкриті механізми. «Ми, – розповідає Володимир Падун, – повертаємося із жахливої війни до своїх домівок та близьких людей, до мирного життя. Зовні такі ж, якими були і до початку війни. Але ми – інакші. Ми бачили смерть, ми знаємо, що то таке. Ми вже ніколи не будемо колишніми. Розуміємо, що мусимо перебороти себе і «повернутися» остаточно. Інакше війна з’їсть нас і наших близьких».
Мультимедійний проект «Антидот», отже, поєднав живопис, текст і звук. Цими мистецькими засобами автори прагнуть виокремити межі війни, реальність миру, збагнути найперше самим, хто вони є, ким стали і що буде завтра. Після трьох років, обрамлених війною та миром.
Дванадцять живописних творів – як символічне коло буття, спіймане в силуети і барви, озвучене влучним словом і точною римою. Тут знайомі слова раптом звучать по-новому, розкладаючи вчорашнє життя на молекули звуку і складаючи нові словоформи майбутнього. «Антидот», – каже Володимир, – це відображення сьогодення. І спроба зафіксувати швидкоплинність часу, бо єдиний спосіб протидіяти отруті – творити життя».
Виставка вражає. Подихом війни, хоча митці свідомо не показують кривавих баталій. На полотнах нема вибухів чи страждань.
Навпаки, тут український воїн сидить в кабіні трактора та оре лан. Чорні, масні скиби землі лишаються за ним, а смерті і розрухи ніби й нема.
Це глибоко і символічно…
Володимир Падун родом із Дніпра. Але життя склалося так, що середню школу закінчував, мешкаючи з дідом на Донеччині. Якраз там, де тепер полум’я війни. Дід Трохим, власне, його і виховав. Тим, ким він є сьогодні. Не було б діда – не було б, напевно, і чорно-червоного прапора над нинішнім Володимировим сільським помешканням…
– Дід Трохим, – згадує Володимир, – був «ще той Федот». Інвалід війни, рухався на милицях. Але все по господарству робив сам, і робив так, що в руках «кипіло». Йому дивувалися, за ним не встигали навіть дужі та ходячі. Саме дід уперше розповів Володимиру про геройських і гідних людей з оселедцями-чубами… І хоч село їхнє називалося Радгосп «Октябрь», Володимир змалечку дякуючи дідові знав чого вартують ті октябрі…
Після 8 класу вступив на факультет живопису до художнього училища в Дніпрі. Потім його запроторили в армію, у містечко Димитров під Москвою. Там була на той час найкрутіша в СРСР елітна школа собаківництва. Вже за півроку мав «загриміти» в Афган – зі своїм ученим псом і командою саперів-розміновувачів. Але СРСР раптом звідти поспіхом забрався…
Закінчив факультет живопису Київської академії мистецтв. Зароблені малярством гроші наївно вкладав у художні акції, усікаючи від сім’ї, від власного добробуту. Аж поки збагнув, що те замкнуте коло пора розірвати, бо мистецтво – річ елітарна – має дивну особливість: непомітно, день-у-день готувати митцеві перспективу… голодної торби.
Аж тут і Майдан. За рік до того Володимир Падун записався до Київського козацького полку імені Шевченка. Хто б тоді подумав, що незабаром БУК – бойове українське козацтво – виконуватиме бойові завдання?! Замість шароварів – плямиста уніформа, замість бандури – «калашніков».
– І я тепер то там, то тут, – пояснює Володимир. – А цей мистецький проект народився, бо душа боліла. Бо жив ніби поміж двох паралельних життів: там одне, а тут зовсім інше. Антидот – це протиотрута. Але, на жаль, не вакцина, яку ввів – і вже не хворий. Все, що відбувається останнім часом в Україні, все, що з нашими людьми діється, – набагато складніше.
У нас тепер – ніби відрізок часу зі спроб і помилок, поки в українського загалу, у більшості суспільства нарешті зародиться свідомість, ті переконання і ті чесноти, які потім нічим не потьмариш, бо все те на крові і смертях. Ця війна має витверезити українців, і не тільки українців, має відкрити людям очі, аби вони збагнули, що є, власне, Росія і чого від неї очікувати. Українці нарешті мусять перестати бути тюхтіями.
– Володимире, що далі з вашим проектом?
— Є думка показати виставку за кордоном. Люди готові взятись за її промоцію. Треба, щоб світ розумів: Україна не пусте місце, і ми можемо дати світові щось духовне – не лише воювати, а й творити. Хочемо показати цей проект і в інших містах нашої країни.
Нехай люди, особливо ті, хто не відчув на собі жахіть війни, а знають її з телевізора, усвідомили її ціну. В наших полотнах ті криваві «прейскуранти» виписано. Там все чесно і щиро.
Ми творили, власне, заради людської свідомості, заради змін, заради нашого національного коріння, нашої ідентичності. Це, по суті, мистецьке одкровення тих, хто пройшов війну. Жодна людина в Україні не має стояти осторонь цього. Хоча б морально.
Ну, і для тих ця виставка, хто був і хто є на тій війні. Хто приносить себе в жертву заради майбутнього України. Тут, за кавою в кав’ярні, це можливо звучить пафосно, але то, повірте, святі слова там, де на тебе чатує смерть. Там ті, хто готовий вмерти, розуміють, що таке самопожертва заради Вітчизни. Там усе по-справжньому. Там розумієш, що якщо би ЩОСЬ, то знаєш скільки з собою потягнеш ворогів, бо там хай би як, але тільки не полон…
Через те війна не тільки там, а й тут. І ця наша малярська виставка, наш проект – то боротьба за свідомість людей. Адже тільки відсутність критичної маси свідомих в Україні людей не дозволяє українцям досі стати у велике національне коло. У те коло, яке не розірвати жодному ворогу і до якого жодному ворогу навіть не підступитися.
