Нема часу для слабкості. Нема такої розкоші і привілеїв. Ти трудоголік і максималістка. Крапка. Хоча останнім часом не полишає враження, що ти мішень у тирі. І всі, хто не лінується, прагнуть метнути у тебе дротик. Як у дартсі. Без особливого азарту та зла. Просто тому, що це безкарно. Але як казав Шарль де Голль: нема більшого щастя, ніж коли у тебе стріляли та не поцілили… Головне при цьому не зіпсувати зачіску.
Перепрошую за телеграфний стиль, але ж Гемінгвей його не приватизував. Тим більше, дуже часто буває таке відчуття, ніби ти постійно під холодним дощем, на протягах, і навіть не можеш розкрити парасольку. Бо вітер занадто жорсткий, такий, що вирізає ножем твій особистий простір. Зриває тебе з дня, як мокре оголошення з електроопори.
… Часом люди дивують. Куди поділися шляхетність, такт і галантність? Стерлися, як ганчіркою крейда на дошці. А я ненавиджу сіре у всіх 50 відтінках, але зараз вони ніби наклалися одне на одного і набрали чорної фарби. Але ж ти боєць, і опущені руки – не твоя фігура та конфігурація.
Та коли події і штучні неприємності накочуються асфальтовим катком – це вже не драйв, це якась вендета. Якийсь мікс опричини і правосуддя за кодексом підворітні в одній пляшечці. Ну що ж, світ тепер такий. І 
сьогодні свавілля знову може бути абсолютним. А ти вражаєшся, як таке могло відтворитися у часі, відригнутися?
Саме тепер, коли реальний, озброєний до зубів, незакамуфльований ворог, вдерся у наш дім… Але я сильна, і кожну молитву завершую цим запевнянням Господу.
Проте, я ще й мати двох маленьких донечок, котрі 1 вересня підуть у перший клас київської школи. У вир, в епіцентр, під ракетні обстріли, нові блекаути, у мої невимірні ризики та тривоги. Мені вже моторошно від цієї найближчої перспективи, а мало би бути суцільне щастя та радість. Але я знаю, у них є янголи-охоронці – це наші солдати. Яким ще гірше, ще важче, але котрі не здрібнішали у цей жахливий час, як дехто у тилу.
… А ще є твоя робота, на котру пішли довгі і найкращі роки. Якою нехтують, яку нівелюють, над якою знущаються, яку дискредитують, принижують, скасовують. Та намарне. Бо мене неможливо розвести на сентименти. Життя розізлило.
І я вже три роки не опускалася до сліз. Мої очі сухі, як херес. Хоча розумію, що у ретельній битві з пліснявою можна зайти у війну з Дор блю та Горгонзолою. Але у орлиць під бездоганною красивою аеродинамікою крил – завжди гострі пазури. Безжалісні і раціональні, як бритва Оккама. А тому прекрасно знаєш, що мусиш 
терпіти, боротися, протистояти. Навіть, якщо запропонований тобі театр – цілковитий фарс та гротеск. Бо ти іншої школи, інших принципів та манер.
Якось хтось з друзів сказав, що я була б хорошим кілером. Бо у мене все відбувалося б швидко, без зайвих шмарклів… Що ж, нічого не вдієш, інколи бал правлять декоративні песики, які по-вовчи здіймають шерсть на загривках. Та я знаю, що це до першого хорошого грумера.
Але ж рояль і роялті – два різних інструменти, а бісквіт за Мандельштамом треба різати тонко… Проте є лоби, на яких виразно приклеєні прайси. Але ж тебе не загнати у ці червоні прапорці. Бо має рацію Ліна Костенко: держава – це ми, а не те, що вони з нею зробили. Тому тримаймо стрій, шановні. Прорвемося. Ми ж діти гордих і гідних батьків. Ми матері майбутньої України. Тому наші душі мають бути у броніках, а серця – кевларовими.
… А скоро листя почне кружляти довкола колін, бо комбайни у полях вже волочать осінь за собою. Золоту і багату, як пшениця. І дуже хочеться вірити, що переможну. Здіймає часом у таку поезію. Але як там у Висоцького: поети ходять п’ятами по лезові ножа, і ріжуть в кров свої роззуті душі…
Отож. Тому я не сприймаю брехню, свавілля і нахрап. Протистою, протидію, противлюся. І нас таких багато…
Тому все буде Україна!!!
Ануш Балян
