Нема часу для слабкості. Нема такої розкоші і привілеїв. Ти трудоголік і максималістка. Крапка. Хоча останнім часом не полишає враження, що ти мішень у тирі. І всі, хто не лінується, прагнуть метнути у тебе дротик. Як у дартсі. Без особливого азарту та зла. Просто тому, що це безкарно. Але як казав Шарль де Голль: нема більшого щастя, ніж коли у тебе стріляли та не поцілили… Головне при цьому не зіпсувати зачіску.
Це дірка не в будинку у Кривому Розі, це дірка у колективній світовій безпеці. І це потрібно визнати. Не розуміння цього — це приблизно так, ніби жителі зруйнованого будинку почали б говорити: «Це ж до сусідів прилетіло, ми тут до чого?!» Говорити так — ховати голову в пісок, не визнавати очевидного, що прилетіло до всіх нас, і не тільки в Україні.
Прочитала збірку поезій цьогорічної лауреатки Шевченківської премії Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Про що вона, про що кожен вірш? Про все. І… ні про що. Читаєш — шикарне плетиво гострих і небуденних образів, а дійдеш до кінця — а ні в душі, ні у розумі нічого не залишається.
Маю унікальну книгу, фоліант, дорогу для мене, бо мріяв придбати її вже давно. Читаю і важко стримую емоції, бо кожне слово відгукується в серці болем. Це твори Феодосія Рогового — романи «Поруки для батька» і «Великі поминки». Книгу надіслав мені в подарунок син письменника, відомий літературознавець, поет, дослідник батькової творчості Юрій Роговий.
