Якось уже багато й не треба. Кілька білих сорочок, дві пари туфель, кепка, три краватки. Синя обов’язково. Костюми – два, не більше… Нові речі набридають раніше, ніж ти їх купив. У їжі — невибагливий. Але з різними закладами — обережний та вибірковий. Лякають фастфуди та, так звані, східні кухні. Там – лише склянка води, іноді кава. Дорогими зубами не їдять дешеву їжу.
Старі перевірені «точки» вмирають. Ніби хороші колись господині, які пішли на пенсію. Заходиш, аби просто посидіти і щось згадати. Якщо не вдається згадати — ідеш, забувши засунути стілець і забрати зім’яту серветку.
На вулицях пахне смаженим м’ясом та макаронами з сиром. Але кожен квартал має свій запах. Нема двох однакових. Іду цією вулицею, ніби подорожую світом — Італія, Грузія, Франція, знову Грузія, Львів! Опа, банк! Опа, аптека! Музика супроводжує та обрамлює запахи. Вона їм відповідає. Або вони їй.
Вже знову багато приїжджих. Можливо, вони не туристи, а ті, що тут проїздом? Багато красивих жінок. На них ти вже знаєш, як дивитися, щоб не образити свою…
І ось іще що: чим менше людей тебе люблять, тим більше в тебе вільного часу.
Володимир Килинич
