Ексклюзивна хвиля

Євро-2012. Хроніка від Макса і Гриціяна

Довший час, ще від самої, либонь, Незалежності, мій дорогий товариш і однокласник Василь П. не вітав мене з Новим роком та Різдвом Христовим інак, аніж: «Шоб у Новому годє – било с кєм і било гдє!». Трохи, як той казав, по-дебільному, але — щиро і актуально.

Тоді нам «те» було справді актуально чи не щодня! Воно «катувало» думками та теліпало всім тілом, мов у пропасниці. Потім, з плином літ – попустило. Потім – надокучало усе рідше. Аж доки в мізках і остаточно вияснилось: «Ото бовдур! Стільки змарновано часу, грошей, моральної рівноваги, і заради чого?! Тьпфу!»

Але, знову ж таки, як той казав: не плюй у криницю! І якщо хтось один «запліснявів», то це не значить, що «запліснявіли» всі.

Телефонує мені мій дорогий товариш, який тепер — імпозантний, успішний, самодостатній, з маєтками-джипами, у якого все і скрізь «як пише книжка», та й розповідає новину: монетизуючи потрохи капітал, придбав чергову нерухомість. Це, мовляв, скромна двокімнатна «хрущовка», смердюча і занедбана, але єдина перевага – в центрі міста. І телефонує він мені не тому, щоби відзвітувати або похвалитися…

— Ти ж мене знаєш як облупленого, я і марнославство – речі несумісні, бо «в мене тої грошви – кури не клюють, мені ж весь Хрещатик винен…», а звоню я тобі з тою новиною, аби лише повідомити – квартиру куплено ісключительно «для встреч!». Ти пойняв?! Отож! За пару тижнів мої хлопці там зроблять євроремонт, і – ласкаво просимо.
— Василько, премного тобі дякую, — кажу у відповідь. — Але ж ти знаєш, мені то вже неінтересно! Здаватимеш жилплощадь почасово молодим і самашечим, а нам з тобою треба шануватись, нам вже треба дуже обережно з тими «гоцалками», навіть вдома, на сімейнім ложі, що вже мовити про ту твою «ізбу-читальню»!

— Ти за мене не розписуйся! Краще задумайся, чи не зарано заліг у сплячку?! Бо залягти – не морока, морока, коли м’яз атрофується, а то вже незворотнє. Словом, я тут не збираюсь пана-штунду та ще й власним коштом вести на стриптиз. Я тобі сказав: єсть помешкання «для встреч», а ти – як собі знаєш.
— Дякую, Василько!

Минуло ще кілька днів. Телефонує мені мій дорогий товариш знову.
— Ну, шо, штунда, як ти?
— Шо ти звониш?! Кажи швидко, — я був злий, бо страшенно заклопотаний, і таким тоном міг розмовляти ні з ким більше, окрім Василя.
— Мої хлопці повним ходом ремонт роблять на відомому тобі «режимному» об’єкті…
— І шо? Хай роблять. Я тут до чого? Я ж тобі сказав – мені то неінтересно.
— «Больной», візьміть себе в руки, і послухайте мене одну хвилиночку… От до чого призводить ігнорування сєкаса і руйнівне для психіки воздєржаніє! Ти заспокоївся? Ще раз питаю: ти заспокоївся?!
— Да! Слухаю тебе уважно. Тільки швидко і по дєлу!
— Мої хлопці в тій «хрущовці» всі старі совдепівські меблі пороздавали сусідам, а два великі клунки книжок ніхто брати не хоче. Я ж пригадав раптом, що ти у нас причумлений книжник. Якщо тобі цікаво, то поїдь, перебери, вартісне візьми собі бєзвозмєзно. Не хочеш сексу – то хоч почитаєш, як тим люди займаються. Але в тебе — якщо ваша ласка — є на то година. Потім мої хлопці ті лантухи з книжками повиносять на смітник, бо вони їм заважають.
— Ні в коєм случаї!, — заволав я. — Жодна книжка не повинна пропасти, доки не передивлюсь!

За двадцять хвилин я вже був біля «хрущовки» по вулиці Серьожнікова. Поверховий огляд тих двох лантухів одразу розвіяв усі сумніви – на смітник мало не винесли безцінні скарби. Перше, що мені трапилось до рук – «Декамерон» Джованні Боккаччо, виданий ошатно і в цупкій «монументальності» видавництвом «Дніпро», 1964 року, звісно ж, у неперевершеному перекладі з італійської Миколи Лукаша! Далі були «Три повісті» Агати Крісті. Але! То був незвичайний детективний том, видрукуваний у «Радянському письменнику» 1971 року. На сторінці з назвою першої повісті «Запізніла розплата» розмашистим почерком було написано присвяту: «Ігореві Диченку – першому читачу та редактору зі щирою симпатією та захопленням – Володимир Хижняк, 10 вересня 1971 р.».

Як ця книжка потрапила до Чернігова, у цю «хрущовку»?! То, напевно, ще одна детективна історія, заплутана і загадкова навіть для самого Володимира Хижняка, чудового українського перекладача з англійської…

У тих лантухах все було відбірне, ціннісне!
Що мене найбільше здивувало – жодної графоманської книжки, жодного макулатурного роману зі спадку і засилля плодовитої доби соціалістичного реалізму. Господар цієї домашньої бібліотеки був гурманом доброго чтива, тонким і перебірливим його знавцем. Що ще цікаво – жодної книжки із серії «великой русской литературы», ні з класичної, ні з сучасної. Лишень світова класика, виключно в українських перекладах і обов’язково з першоджерел, та все краще з літератури, власне, української.

Добротне видання «Чотири броди» Михайла Стельмаха («Український письменник», 1979 р.) і в тому ж видавництві за той самий рік – «Аристократ із Вапнярки» Олега Чорногуза; Григорій Косинка «Гармонія» (збірка новел), видавництво «Дніпро», 1981 р.; Валер’ян Підмогильний «Невеличка драма», 1990 р., «Промінь», м. Дніпропетровськ; «Втрачені ілюзії» Оноре Бальзака, «Дніпро», 1986 р. (переклад Дмитра Паламарчука); «Час жити і час помирати» Ремарка в перекладі з німецької Юрія Петренка (видавництво «Дніпро», 1974 р.); а ще 4 томи Ернеста Хемінгуея в чудових перекладах Мара Пінчевського та Володимира Митрофанова; 2 томи Гі де Мопассана в перекладах Валер’яна Підмогильного та Максима Рильського, а ще мій улюблений і неперевершений Фрідріх Дюрренматт («Суддя і його кат»), Роберт Музіль…

Словом, два лантухи із чистим золотом!
Але навіть не книжки стали мені того дня найбільшою несподіванкою. Товстий учнівський зошит у клітинку, списаний наполовину… Списаний чорнильним пером, почерком, напевно ж, господаря цих книжок… Я знайшов його в тій книгозбірні, і спершу не звернув уваги. Просто не став нічого з тих лантухів викидати геть.

Вже вдома, увечері, той зошит потрапив мені на очі, і я вирішив його переглянути, а як почав читати, то поки не дочитав, не міг заснути.

Чоловік на ім’я Максим абсолютно невимушено, ніби заввиграшки мережив свої враження від перегляду європейської першості з футболу 2012 року, котра відбувалась у двох країнах – Україні та Польщі. Дивилися той футбол вони з товаришем, вдома під телевізором, готуючи незавидну вечерю з дозованими порціями пива і самогону. З тексту зрозуміло, що то були — козаки підтоптані, проте жили самотньо, без жінок, а чому воно так – не ясно?

В оповідці — густо від кострубатості, неточності, стилістичної невправності, діалектизмів, але те абсолютно не псувало панораму, загальне тло, навіть здавалось, що автор зумисне опускав «планку» розповіді до рівня свого товариша — Грицька чи Гриціяна, як він його називав, бо Гриціян, по всьму видно, інститутів «не кінчав»…

Загалом складалось враження, що ці спонтанні розмисли, записані в учнівський зошит і залишені напризволяще, для автора не мали жодної ваги і цінності. Він писав, здавалося, як жив, писав як дихав, як пив пиво, яке, осьо, було – і вже нема. Так і ці нотатки. Поки писав – мав утіху, а потім, як серветку, взяв і викинув. А міг спалити…

Я запитав товариша – у кого він купив квартиру?
Виявляється, її йому «підігнала» знайома маклерка, яка викупила її у якогось пана ще два роки тому і тримала для своїх родичів, котрі мали намір емігрувати сюди з Росії, але так і не зважились, бо до смерті налякались «хунти», сміялась маклерка.

Тоді я поїхав ще раз на вулицю Серьожнікова і подзвонив у двері, що поруч з «режимним» об’єктом. Мені відкрила трохи налякана старша жінка. Я розповів їй милом голосом, що шукаю чоловіка, який обіцяв мені колись продати свою унікальну бібліотеку, проте я тоді не мав грошей, а тепер маю, і оце прийшов, і, здається, що він ніби-то жив, осьдево, в цій квартирі, і звати його Максим…

— Е, голубе, дак його нема, — потеплішала на обличчі жінка. — Був такий, Максим, інтелігентний, порядочний чоловік. Трохи скритний, непонятний, жив без женщини, і даже не водив нікого, із сусідами дружить не хотів, але завжди вітався, гроші на похорон здавав, хоч людей із нашого дому мало кого й знав, бо жив тут недовго, може, років зо п’ять, а мо’ й того менше. Да… Але його нема, він уїхав за границю. Сусідка казала, шо в Германію. Вже років три чи й більше тому. А цю квартиру його несколько раз продавали. Недавно, оно, знову хтось купив, ремон затіяли…
— А не пам’ятаєте, де він працював?
— Не знаю. Думаю, ніде.
— А ви не знаєте, у нього буцім був товариш, Гриша…
— Точно! У сусідньому будинку жив. Горький п’яниця. Всі дивувались на ту дружбу. Максим возився з ним як мать Тереза. Непонятне шось було. Я ж кажу, він якийсь дивний був, той Максим. І Грицька того теж нема, помер.
— Давно?
— Та ж, років три тому й помер. Максим його похоронив і в скорості по тому й виїхав.
— Не пам’ятаєте Максимового прізвища?
— Хоч убий, не знаю. Хочеш запитаємо сусідку?
— Ні! То вже не важливо. Вельми вам дякую…

Мене ще там, на хідниках «хрущовки», ніби осяянням пройняло: Максимові, напевно б, не сподобалось моє завзяття нишпорки. Мені здалося, він зумисне не афішував себе. Щось було в нім таємниче, недомовлене. І якщо назвався в тих нотатках Максимом Дев’яткіним – то хай ним і буде. Нехай лишається інтрига – з ім’ям справжнім чи «по приколу», адже інтригою є й те, чому він цей зошит, повний відвертості, не шкодуючи, лишив, позбувся, викинув, чому не забрав з собою, або не пірвав чи спалив?!

В цьому цупкому учнівському зошиті таємничого Максима я «причесав» лише відверті граматичні хиби та смислові неузгодження. Вкотре перечитуючи чужий приватний щоденник, упіймав себе на думці: як, зрештою, у житті все пов’язано і не зістиковано водночас, як уживається тотожне і супротилежне – футбол (комусь – дурисвітство, комусь – свято), пиво (комусь – пійло, комусь – нектар), дружба (комусь – високий чин, комусь – пустий звук), а ще вболівання за прапор, за країну і разом з тим – прикрість, біль за неуцтво, дилетантство, за втрачені ілюзії, і головне – змарнований час, якому нема вороття…

І все це – під телевізором, від двох пересічних футбольних фанатів.

ЗОШИТ МАКСИМА ДЕВ’ЯТКІНА

Мене звуть Максим Дев’яткін.
Я середнього віку, звичайної статури чоловік. Мешкаю в Чернігові. І хоч Віктор Фьодорович Янукович із серйозним виразом морди-лиця пообіцяв українцям «покращення життя вже сьогодні» — до мене ще не допливло, до мене хвилями ще не прибило, те покращення, і тому я бовтаюсь на тих хвилях, здогадуєтеся, як шо, і не можу відтак дозволити собі поїхати до сусіднього Києва, купити там квиток і пофанатіти по-серйозному на Республіканському стадіоні (я його знаю і пам’ятаю за такою назвою). Пофанатіти на тому справді святі футболу, яке з волі Всевишнього звалилося нам, в Україну. Усевишній, напевно, щось поплутав із вибором господарки-країни. Ну, та й добре, шо поплутав!

Але свято — є свято. Тим, звичайно, хто любить і розуміє футбол. Футбол — то не просто біганина, як хтось собі вважає. То не «бугаї» бігають за м’ячем. Футбол — то грація, то філософія, то справді свято, яке, якщо вже увійшло у твоє серце — то там і лишається до останніх твоїх днів.

Ви підіть на чернігівський стадіон імені совєцького космонавта Гагаріна, коли там грає щось серйозного місцева «Десна», і ви побачите на трибунах таких дивовижних дядьків, котрим за 60, за 70-ть. Послухайте як вони і що вони говорять про футбол, як коментують події на футбольному газоні! Як тим переймаються! То — пісня! То по-житейськи емоційні, філософські, і піднесені розмови.

Так от, я, Максим Дев’яткін, також активний поціновувач футболу. А ось грошей, щоб поїхати на європейський чемпіонат до Києва чи Харкова — на жаль, нема. Тому єдиний рядок, який я прописав у моєму дірявому бюджеті на це храмове футбольне свято — 5 пляшок пива на два матчі одного футбольного дня, плюс сусідом запрезентована, ним упіймана та всушена плотвичка, а я до того ще картоплю смажу та запашні грінки з чорного хліба.

І отако ми удвох із моїм нещасним товаришем під моїм телевізором надумали просидіти цей місяць. Я навіть зошит купив – записуватиму емоції і трохи цитуватиму Грицька.

Одразу попереджаю: якщо моє бачення комусь здаватиметься розгнузданим і нетверезим, то заздалегідь перепрошую, бо це не репортажі спеціаліста, не розповідь з місця події, з освітленої неонами арени, не зі стадіону й без тих придурастих шапочок на голові та шавликів на шиї, а з моєї й досі холостяцької хібари, в компанії з моїм, здебільшого п’яним, сусідою на ім’я Григорій, а я по-панібратськи його кличу Гриціяном.

Сусіда мій хоч п’янь горькая, але по-житейському чоловік мудрий і навіть авторитетний. У колі своїх побратимів, звичайно. І найголовніше — він уболівальник затятий. Сказав би: тонкий уболівальник, а не лох якийсь, аби лиш покричати, затесавшись у компанію. Гриціян при футболі, яким би п’яним не був, але не заснув ще ніколи! Навіть не задрімав. Це, я вам скажу – стрижень, це – характер. Якби він був комуністом – це би вважалося за мужність. Сам — колишній футболіст. Чемпіон Сосницького району. Правда, ще в ті часи, коли м’яч був шнурований і шипи на бутсах прибивали цвяхами…

День перший. Відкриття.

Позаяк ми з Гриціяном — патріоти, то до урочистого відкриття закупили обумовлений пивний ліміт (5 пляшок) марки «Чернігівське». З часу Валентина Мельничука (екс-гендиректора Чернігівського пивзаводу), треба сказати чесно — «Чернігівське» стало схожим на той тваринний продукт переробки, котрим один із героїв радянського фільму «Джентельмени удачі» розбавляв бензин. Однак ми з Гриціяном — патріоти. Тому відкоркували «Чернігівське» і не розливаючи по келішках, дзенькнули пляшками за початок футбольного чемпіонату Європи.

Ну, шо я вам скажу?!
Відкриття на варшавському стадіоні було слабеньким. Принаймні так виглядало з телевізора. Розцяцьковані дівчата, а чи жіночки в національних кольорах – наших та польських. Якийсь хвалений піаніст — чи то угорець, чи то данець — попилікав. Сумніваюсь, що хтось чув, шо воно там грало. Загалом якесь коротеньке і не дуже завидне дійство. Але, може, воно так і має бути?! Навіщо відволікати Бог зна чим, коли жоден театральний кардибалєт не замінить інтригу самого футбольного матчу, початок того, що вся Європа очікувала довгі чоири роки.

Камери кілька разів, ковзаючи по святкових трибунах, показали на весь світ нашого дарагого Віктора Фьодоровича Януковича. Він сидів поруч із Мішою Платіні. Обоє сиділи мовчки, набундючені, дивилися в різні боки. Ну, та й правильно, а шо ж ви хочете?! По-перше, про що президентові країни з футболістом, що вже давно своє відіграв, балакати? А по-друге, знайдіть футболіста, який би добре вчився в школі?! Так і той Платіні, його обмежене знання мов напевно й стало причиною німоти, бо не співпадало з тими мовами, якими користується Віктор Фьодорович. Платіні, на тлі мужньої постаті Фьодоровича, був, ніби з хреста знятий, мовчазний і приголомшений.

Ну, а далі без усяких пролонгацій і почалася перша гра європейської першості. Поляки розпочинали з греками. Польща — Греція.

Бідні греки.
Дохазяйнувалися в своїй Елладі до самого краю. Розказують наші люди, котрі були на заробітках там: греки не люблять і не хочуть працювати! Але жити звикли на широку ногу. І тепер всьому Євросоюзові псують настрій, вимагають допомоги. Європі то дуже не подобається. З Егейського моря повіває неприємним запахом. Європейська грошова одиниця з грецької причини почала серйозно занепадати…

От у такій ролі «винуватців» виглядали греки і на футбольному полі. Поляки одразу почали їх «душити». Виглядали гонорово і впевнено. Господарі були технічні і швидкі. Хлопці в червоно-білій формі перші півгодини домінували цілковито і по всьому полю.

Логічним вислідом став доволі швидкий їхній гол. М’яч головою майстерно забив симпатичний польський хлопець Роберт Левандовський. Після цього поляки і взагалі відчули себе кумцями королю. Здавалось, що вони собі навіть щоки з тої пихи понадували. І то була їхня велика помилка. Бо у футболі, а надто тоді, коли фінальний свисток ще не просюрчав, зірки на лоба хапати ніяк не можна. Бо можна вкакатись, як греки вкакалися зі своєю економікою.

Так воно і сталося.
Синьоколірні елліни потиху-потиху перебрали на себе гру, заволоділи ініціативою та й давай розхитувати польські мури. І ось уже греки, немов змастивши собі п’ятки доброю оливковою олією першого холодного віджиму, стали раз-по-раз створювати небезпечні моменти. Один з них і закінчився голом у відповідь. Іменинником став неголений, прудкий чоловічок на ім’я Димитрас Салпінгідіс. Більше того, той Димитрас мав забити ще і вдруге, але поляки його збили з ніг у своєму штрафному майданчику, ніби поплутавши футбольне поле із боксерським рингом — пенальті.

То мав бути апогей польської зарозумілості. Але полякам на поміч прийшов їхній католицький Бог. Капітан греків на ім’я Карагуніс, такий, знаєте, немолодий хлоп з кривими ніжками, забити не зумів. Поляки дякували Всевишньому. І було з чого. Так гарно почали і могли так трагічно в першому ж матчі зганьбитися.

Отак і завершилася ця перша футбольна прем’єра чемпіонату – нічиєю при доволі посередній грі. Отже, Польща – Греція – 1:1.

***
До вечірнього, другого матчу дня Росія – Чехія було трохи часу.
Гриціян, хоч давно розійшовся зі своєю дружиною, але зберіг теплі і майже родинні взаємини з колишньою тещею, яка десь у селі під Черніговом завжди на нього чекає, а останні дні кликала, аби приїхав та допоміг їй зірвати м’ясисті черешні. Він поїхав і зірвав. І навіть привіз до Чернігова ціле відро. Привіз, але за п’янкою забув про них. Бо ж закусює Гриціян не черешнями. А це раптом згадав про ті черешні. Якщо, каже, не попсувалися, то принесу. Під гру москалів, каже, якраз добре буде постріляти у твій телевізор кісточками.

— Я тобі постріляю!, — застеріг я Гриціяна, і він пішов за своїми черешнями.

На гру припізнився, бо перебирав ягоди, але приніс цілий величезний міщулик. Попробували пиво з черешнями – повний «відстій». Тому посунули на бік пиво, бо черешні в його тещі уродили цього року знамениті – гарні, соковиті. Такі ж соковиті і приємні на смак, зауважив Гриціян, як були колись груди у дочки тієї жінки, що ще й досі залишається Гриціянові тещею, хоча ніяка вона йому тепер вже й не теща.

А тим часом чехи нас із Гриціяном вкрай розчарували. Ого! Це вже не та Чехія, що була колись – гроза європейських і світових футбольних авторитетів.

Росіяни виглядали потужнішими на дві голови. Ніби й техніка у чехів непогана і є якийсь малюнок ігровий, але суперник був набагато тонший та досконаліший. У росіян було менше зайвої біганини, вони грали надзвичайно раціонально. Два-три паси – і кинджальний, різкий випад, що завершувався впевненим і точним ударом по чеських воротах.

Чеський воротар – досвідчений і знаменитий Петер Чех все частіше і частіше залишався останнім оплотом чеської недоторканості і цнотливості. Але гол назрівав. І так, як цього літа небо від дощу, так і сітка на чеських воротах в один момент розірвалася.

Раз, а потім у швидкому часі вдруге. Росіяни забивали легко, майстерно, ніби граючись. Спочатку корінний і чистокровний «росіянин» Алан Дзагоєв забив гол, а потім ще й Роман Широков.

У другому таймі чехи намагались переінакшити розвиток подій. Якогось моменту здавалось, що трапиться диво. Вони навіть забили гол. Стало обнадійливе — 2:1. Але в чехів нині не та потенція. Команда молода, є сила бігати, але заважала проблема чи не всіх амбітних, але молодих – вони біжать, але не знають достеменно куди треба бігти.

Тому росіяни того вечора «роздягли» чехів до непристойності – забили ще два м’ячі, і стало – 4:1! Забивали – той самий Дзагоєв та ще чужий гравець із нашим прізвищем — Павлюченко.

Виявляється, матч Росія – Чехія з великим інтересом дивилися не лише ми з Гриціяном, а й Віктор Фьодорович. Він у захваті від російської гри! Під враженням, одразу ж сів і написав телеграму-блискавку російському президентові. Вітаю, пише Віктор Фьодорович, з такою талановитою грою і бажаю успіхів…

Ми з Гриціяном перестали їсти черешні. Якась неясна тривога пощипувала наші серця. Щось тут було не так. Звичайно, Віктор Фьодорович, в тому кріслі сидячи, знає, що робить, бо футбол – то не лише футбол, але й політика, але так спішити з тою телеграмою – позвольтє!!! А раптом у футболі пересікнуться наші міждержавні інтереси? Наші із російськими? А раптом ми схрестимо бутси, ну, хоча б у чвертьфіналі європейської першості! Кому тоді бажати успіхів?!

«Єсть вопроси!» — сказав великодумно Гриціян.

Леонід Ісаченко

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.