Після перемоги Майдану чимало одіозних діячів режиму Януковича слідом за своїм «паханом» рятувалися втечею до Росії. Серед них і тодішній міністр освіти Дмитро Табачник. Я добре знаю його особисто відколи він ще не був зіпсований високою корумпованою владою, а був молодим і дуже перспективним ученим-істориком, який лиш захистив свою кандидатську дисертацію і почав працювати над серйозними дослідженнями про сталінські репресії в Україні.
А також писав цікаві політичні портрети видних державних діячів України в історії ХХ століття. Час від часу він приносив свої статті до журналу «Ранок», де я працював головним редактором. Ми тоді багато з ним спілкувалися, і не тільки на теми історії. У мене складалося про нього найкраще враження. Глибока освіченість, блискуча ерудиція, феноменальна пам’ять і відшліфована кількома попередніми поколіннями Табачникового роду й передана Дмитрові у спадок природня вишуканість у манері спілкування – все у ньому видавало особистість дуже обдаровану й цікаву.
Траплялося нам зустрічатися і тоді, коли Табачник працював уже в апараті Верховної Ради, потім у Кабінеті міністрів, далі – першим заступником міністра у справах преси та інформації, а незабаром і главою президентської адміністрації, коли Кучма очолив державу. Якогось разу, коли Табачник ще працював у Верховній Раді, ми з ним були включені до складу української делегації, що приїхала з двотижневим візитом до Швейцарії.
І от через кілька днів мої швейцарські друзі запропонували: «Олександре, нам було б цікаво, якби ти запросив до нас когось із близьких тобі людей із вашої делегації. Ми хотіли б улаштувати для вас таку маленьку вечірку на знак нашої шани до України». Запросив я Дмитра Табачника. Була розкута, мила, зворушлива зустріч у домі моїх друзів, Табачник справив на них добре враження. У моєму домашньому архіві ще йдосі зберігаються кілька фото, що нагадують про той гарний вечір у Цюріху…
Отож, я близько знаю Дмитра Табачника і упродовж багатьох років мав можливість спостерігати як його політичну кар’єру, так і моральну еволюцію. На превеликий жаль ці два вектори розійшлися в протилежні боки: політична кар’єра – стрімко догори, моральна еволюція – донизу. Пам’ятаю, коли я почав це усвідомлювати, мене дуже занепокоїла думка: невже на тих найвищих поверхах влади це невідворотна закономірність?
Одного разу, заздалегідь домовившись, зайшов я з якимось своїми редакційними клопотами до Табачника, коли він працював першим заступником міністра у справах преси та інформації. Робочий день уже закінчився, міністерство спорожніло, але у його кабінеті світилося – Табачник частенько засиджувався допізна. Ми обговорили питання, з яким я прийшов, а далі розмова перейшла на такий собі дружній обмін думками щодо президентських виборів, котрі вже наближалися. То був 1994-й рік, тодішній глава держави Леонід Кравчук під тиском студентських виступів та шахтарських страйків погодився на дострокові вибори, а його основним суперником став Леонід Кучма, який незадовго перед тим пішов у відставку з поста прем’єр-міністра.
У часи кучминого прем’єрства Дмитро Табачник працював у нього прес-секретарем, але дуже швидко на базі маленької прес-служби розгорнув досить потужну інформаційно-аналітичну структуру. Очевидно Кучма був задоволений її роботою, бо покидаючи пост прем’єра, не забув подбати про подальшу долю Табачника і призначив його на цю посаду в міністерстві інформації. А тепер, вже готуючись до президентських виборів, запросив молодого обдарованого чиновника керівником свого виборчого штабу. То ж Табачник хоч і сидів тепер переді мною у своєму кріслі першого заступника міністра, однак відчувалося, що помислами своїми уже був далеко звідси, десь у вирі передвиборчої боротьби, а після перемоги, у якій не сумнівався, – значно вище…
Так воно пізніше й сталося. А зараз, обмінявшись думками про майбутні вибори, ми перейшли на буденні житейські теми. Табачник похвалився, що ось пару днів тому купив собі нове демісезонне пальто, і тут же, зітхнувши, додав: але тепер доведеться затискувати паска тісніше, бо обійшлося те пальто у всю його місячну зарплату. А оскільки то була пора шаленої інфляції, то і на зарплату високопоставленого чиновника не дуже розженешся. У той час Табачник ще жив без розкоші: мав звичайну для середньостатистичного киянина скромну квартиру. Радів такій ось буденній обновці, як пальто, котрим похвалився. Одягався він хоч і вишукано, зі смаком, але зовсім без епатажу. Можна сказати, тоді він був ще близьким до народу.
Але перемігши на виборах, Кучма призначив Табачника на посаду глави президентської адміністрації. І тут у житті молодого чиновника розпочався період, коли в його руках сконцентрувалися такі важелі влади, що він за своїм впливом у державі міг уже суперничати навіть з прем’єр-міністром. У таких умовах Табачник почав, як то кажуть, «бронзовіти» прямо на очах. Досить швидко зі своєї скромної квартири переїхав до просторих чотирикімнатних апартаментів у центрі Києва біля Золотих Воріт, а через деякий час ще й придбав розкішний двоповерховий будинок в елітній зоні соснового лісу під Києвом. Ріелторські компанії оцінюють такі будинки у мільйон і більше доларів. Але, як видно, грошей Табачник уже не рахував і про затягування паска уже не думав.
Кучмі дуже був потрібен цей усебічно ерудований і системно організований чиновник, здатний працювати ледь не цілодобово. Чув я зокрема таку історію. Як тільки стало відомо, що за кількістю набраних на президентських виборах голосів переможцем стає Кучма, йому одразу ж у виборчий штаб почали надзвонювати кореспонденти зарубіжних засобів масової інформації – брали перші короткі телефонні інтерв’ю, ставили якісь запитання. У такі моменти Кучма намагався постійно тримати Табачника «під рукою», щоб той підказував, як краще відповідати.
Зокрема із надр виборчого штабу просочилася і така історія. Нібито котрийсь із зарубіжних журналістів запитав: а які ж у майбутнього президента плани щодо співробітництва України з НАТО? Кучма, щільно затиснувши долонею мембрану телефонної трубки, почав безпомічно озиратися і роздратовано гукати Табачника: «Дима! … твою мать! Где ты?! Бегом сюда, тут что-то про НАТО спрашивают!»…
А в попередні роки, коли Кучма лиш був призначений прем’єр-міністром, він поїхав з візитом до Польщі на перемовини з тодішнім главою уряду цієї країни Ганною Сухоцькою. Польські засоби інформації дивувалися і навіть їдко висміювали таку деталь: чомусь прем’єр молодої української незалежної держави веде свої офіційні переговори… російською мовою. І справді, Кучмині слова перекладали Ганні Сухоцькій саме з російської, а для Кучми слова Сухоцької перекладали на російську. Після того публічного конфузу Табачник узявся навчати Кучму державної мови. А робив це зокрема у такий спосіб. Усі Кучмині промови і виступи – як усередині країни, так і за кордоном – готувалися під керівництвом Табачника українською, але спеціально для Кучми записувалися у російській транскрипції. На папері ті промови виглядали приблизно так: «Министэрство социальнойи политыкы повыннэ до кинця мисяця забэзпэчыты уси пэрэдбачэни законом социальни выплаты насэлэнню»… Принагідно зауважу: як би до цього не ставитись, але Табачник усе ж таки зробив добру справу — навчив Кучму державної мови. Можна лиш пожалкувати, що хтось подібний не опинився свого часу біля Азарова…
І ще в одній делікатній сфері Табачник виявився незамінним. Кучма, як відомо, був великим майстром закулісних інтриг у всьому, що називається «Розділяй і володарюй!». Він дуже вміло виставляв систему противаг між політичними елітами, різними кланами і групами, щоб зручно було маніпулювати ними усіма і використовувати їх, як йому вигідно. Це моє оціночне судження, що базується на спостереженні поведінки усіх тих політичних еліт, кланів і груп. Так от, у цій складній політичній грі всебічно ерудований професор історії Дмитро Табачник, який дуже добре пам’ятав численні таємниці «мадридських» та решти «дворів» Європи і світу за усі віки їхнього існування й завжди міг підказати своєму патрону безліч цікавих історичних аналогій, був для Кучми дуже цінним помічником.
Разом з тим ставало проблемою, що у системі тодішньої влади надзвичайно швидко зростав особистий вплив Дмитра Табачника. Молодий глава адміністрації почав набирати такої політичної ваги, що дедалі більше ставав популярним жарт: «Хто такий Кучма? Та це президент, що працює в адміністрації Табачника». Як розповідали тоді у президентському оточенні, до Кучми доходили чутки і про цей жарт, і про інші не дуже приємні оцінки ролі самого президента та ролі Табачника при ньому. Отже, кажучи відомими словами Стейнбека, «грона гніву» вже визрівали, вибух таки мав десь незабаром статися. Але поки що міністри дуже залежали від Табачника у тому, чи потраплять вони на розмову до глави держави у більш сприятливий для них час, коли Кучма «лагідний і пухнастий», а чи, може, потраплять йому «під гарячу руку», а то, може, й взагалі не потраплять у найближчі місяць-два.
За чутками з верхівки влади, де постійно йшла своя «підкилимна» боротьба, міністри намагалися сподобатися всесильному президентському фавориту, і кожен обирав для цього свій спосіб. От, наприклад, тодішній міністр оборони генерал Р. почав приходити до Табачника з новим, але дуже схожим на попередній подарунком – приносив нові погони зі щораз більшою кількістю зірочок на них і відповідний наказ про присвоєння Табачнику чергового військового звання. Так цей наближений до Кучми чиновник, який ніколи ані дня в армії не служив, але вже був у званні капітана запасу, тепер, завдяки запопадливості міністра оборони, всього за півроку перескочив ще три щаблі: став майором, далі підполковником, а потім полковником – у віці 31 рік. Сам Кучма, Верховний головнокомандувач і до іграшок з погонами абсолютно байдужий, так і залишався у званні капітана, котре було йому присвоєне ще у молоді роки.
Про все це стало відомо газеті «Сільські вісті». Очолював її тоді талановитий журналіст і дуже авторитетний редактор Іван Васильович Сподаренко, людина принципова, чесна і смілива. І от у «Сільських вістях» з’являється розгромна стаття Івана Бокого про ті Табачникові пригоди, а в більш широкому плані – про атмосферу підлабузництва в оточенні Кучми. І назва статті дуже в’їдлива: «Полковник Табачник: «капітан Кучма, струнко!».
«Злі язики» з тих же високих щаблів влади розповідали: коли вранці перед Кучмою поклали цю статтю і він прочитав її, то одразу ж викликав Табачника. І як тільки молодий «полководець» з’явився на порозі, розлючений Кучма щосили пожбурив у нього масивним чорнильним прибором. Чи справді ті чорнильниці літали – не скажу, бо на власні очі не бачив, але того ж дня указом президента глава адміністрації був звільнений з посади, а наказом того ж таки міністра оборони, котрий особисто приносив Табачнику нові погони, скороспілий полковник був розжалуваний до капітанського чину.
Після цього у політичних колах з чималим злорадством почали говорити про нібито остаточний крах одіозного молодого чиновника. Очевидно, багатьом він таки дуже допік. Саме під знаком «остаточного краху» пройшли майже усі публікації про Табачника у засобах масової інформації. Наприклад, газета «Правда Украины» дала свою статтю під характерною тональністю усіх тих публікацій – «Крах чернобородой дИмократии». Тут була обіграна ще й тема густої чорної бороди, яку молодий чиновник вочевидь для більшої солідності собі викохав. Я ж у тодішній газеті «Україна. Європа. Світ», що видавалася на базі журналу «Ранок», опублікував статтю, яку озаглавив: «Розжалуваний полковник ще може стати генералом».
Мій прогноз, який через деякий час таки справдився, я пояснював ось чим. Табачник – людина молода і, безперечно, обдарована. За час роботи у Кабміні та в президентській адміністрації він набув колосального досвіду «підкилимних» апаратних інтриг і до бездоганної досконалості відшліфував у них своє уміння. Але саме ці, часом дуже цинічні, далекі від законності закулісні інтриги дедалі більше ставали основою і суттю діяльності тієї системи влади, що формувалася у часи президентства Кучми. Отже, надалі чи то й сам Кучма, чи хтось із його оточення, хто після нього прийде до влади, гостро потребуватиме саме таких обдарованих, досвідчених і водночас цинічних майстрів закулісної апаратної інтриги. Тому Табачника ще можуть перепросити, і розжалуваний полковник у такій системі влади навіть може стати, образно кажучи, «генералом».
Табачник не знадобився Ющенку, який прийшов після Кучми. Бо на початку свого президентства Ющенко таки намагався очистити владу, зробити її прозорішою, повернути до законності, щиро хотів змінити країну на краще. Але реально Віктор Андрійович таки не справився з тією величезною місією, котра на його долю випала. Бо сибаритствував. Жив собі самозакоханим Нарцисом. До цілковитого виснаження суперничав з ненависною йому «Юлькою», а потім подовгу відводив душу зі своїми коханими бджолами. Однак, на відміну і від Кучми, і від Януковича, мав досить сильні моральні імпульси, високу загальну культуру та ерудицію. Нам є сьогодні за що його критикувати, але чого у Ющенка не відбереш – це філософічності його думки, глибокого знання історії свого народу і любові до цієї історії, демократичності, толерантності. У ставленні своєму до історії, до культури, до рідної мови це був яскравий приклад для мільйонів людей незалежно від їхнього етнічного походження.
Коли ж до президентської влади прийшов грубий, обмежений, малоосвічений і надзвичайно цинічний Янукович, йому одразу ж знадобився Табачник, який вже давно пересиджував тихесенько на професорській посаді в одному з інститутів. Тепер же він стає депутатом Верховної Ради від Партії регіонів, а трохи пізніше – міністром освіти. Це навіть вище, ніж генерал. На цьому посту Табачник став одним із найбільш одіозних діячів режиму Януковича, активним провідником кремлівського впливу на Україну.
Він був зокрема відомий і своїми знаменитими ксенофобськими заявами на адресу галичан, і своїми абсолютно блюзнірськими заявами на тему Голодомору. Такими заявами, що категорично неприпустимі не тільки для міністра освіти, а й для будь-якої інтелігентної людини. Брав участь у телевізійних дискусіях, де висловлював відверто проросійські, проімперські погляди на історію України, її сучасне і майбутнє. Зокрема мені запам’яталася дискусія в програмі Савіка Шустера «Большая политика» на каналі «Интер». Серед київських істориків, які того разу обговорювали теми української боротьби за незалежність, Табачник виглядав ніби гість, що прибув десь із Москви і тепер викладає мільйонам українських телеглядачів безмежно цинічний імперський погляд на ті події.
То ж коли переміг Майдан, Дмитро Табачник утік із України разом з іншими клевретами Януковича. Справою про величезні корупційні діяння і розкрадання коштів у міністерстві освіти почали займатися правоохоронні органи, а на банківські рахунки і на розкішний будинок Табачника в елітній зоні під Києвом було накладено арешт. Тому сьогодні мій прогноз такий: не знаю, що буде з Табачником там, де він зараз переховується, але у новій, європейській Україні він вже не стане ані полковником, ані, тим більше, «генералом». Бо він, хоч і народився і виріс на українській землі, зробив тут велику кар’єру, але своєю душею, своїми поглядами, мисленням, почуттями просто розминувся з Україною…
Олександр Рущак
На світлині: 1991-й рік, Цюріх. Кулуарна бесіда після гостинного застілля у домі моїх швейцарських друзів. Праворуч — Дмитро Табачник, ліворуч — господар дому, мій друг Іво, франкомовний швейцарець. Я — поміж ними, але не тому що такий поважний, а лиш тому, що учасник цієї бесіди, який водночас забезпечував і переклад її.
