У незвичний спосіб відбулося покаяння влади, інтелігенції і мешканців села Данини на Чернігівщині перед своїм колишнім священиком-страдником протоієреєм Петром Скориною.
У День Святої Тройці вони посвятили споруджений коштом громади пам’ятник. На могилі того, хто свого часу розбудував село, ствердив його духовність, але кістки якого майже 60 років тому озвірілі мешканці села за ініціативою влади та потуранні тієї ж громади викинули з церковного склепу прямо в багнюку посеред головного сільського майдану.
А після стали наспіх переробляти зруйнований найкращий в області храм на радянський Будинок культури…
Рішення сільради виділити на пам’ятник 10 тисяч гривень неоднозначно сприйняли віддавна пересварені данинці. Одні вимагали пустити ті кошти на вкрай розбитий лосинівський тракт, інші – на потреби багатодітних, ще інші – щоб вдоволити пенсіонерів.
Але думка про те, що настала пора покаятися, таки переважила. І тут незаперечна заслуга сільського голови Галини Оксенич (Пономаренко).
Багато гіркої правди про себе почули напередодні тієї запізнілої молитви старші селяни. Дехто й уперше впустив до себе так близько спопеляючу душу правду.
Ось коротко – лише три епізоди призабутої сільської історії.
Епізод перший: СЛАВА
1898 рік. Рішенням царя вся губернія відзначала 50-річчя священичої праці отця Петра Скорини. Ця дата припала на 40-річчя його вірної служби в Данинському храмі. В Данину, як центр Ніжинського благочинного округу, приїхало тоді кілька десятків священників і архиєреїв, 28 церковних хорів.
На другий день урочистостей, після завершення ранкової Літургії, отець Петро повертався до свого дому через тісно заповнений у кілька шеренг кількасотметровий живий коридор просторого майдану. Під багатотисячний молитовний гімн «Многая літа!» кидали йому під ноги букети живих квітів.
Так дякували своєму духівникові данинці, а за ним і шатуряни, за його численні добрі діла: п’ятикупольна церква в селі на тисячу душ, земська школа-палац, Свято-Михайлівський храм у сусідній Шатурі і зміцнене духовно село: тут аж до 1917-го не було ніколи ні злодіїв, ні п’яниць.
Епізод другий: ЖУРБА
Через невміння прогинатися перед владою (а до цього його примушував щорічний приїзд на літню дачу в підпорядковану йому округу Татарівку вкрай чванливого урядовця з Петербурга, особистого лікаря царського двору Федора Цицуріна) протоієрей Петро Скорина змушений був покинути Данину — після 50 літ священичої праці тут.
Це довело його до невиліковної хвороби.
Незабаром, 28 лютого 1908 року, із Ніжина прийшла в Данину звістка про його смерть, а вслід за нею – і письмовий заповіт. За день до своєї кончини отець Петро просив про дві прості речі:
1. Поховати його в Данині, в склепі Свято-Троїцького храму, поруч із прахом його дружини Анни;
2. Передати із власних заощаджень такі грошові подарунки: на потреби Свято-Троїцького храму в Данині – 2500 рублів, на Данинську земську школу – 1000 руб, на Свято-Михайлівський храм у Шатурі — 700 руб.
Після відспівування в Ніжинській Успенській церкві тіло цього улюбленого священика несли на своїх плечах у Данину мешканці тих населених пунктів, через які пролягала ця жалобна процесія: Ніжин, Кропивна, Володькова Дівиця. Такого похорону, такого здвигу людей не знала ціла Чернігівська губернія від часу похорон у тій же Данині праправнука Тараса Трясила — Івана Тарасевича.
Епізод третій: ЗБЕЗЧЕЩЕННЯ і ЗАБУТТЯ
Прах Петра Васильовича Скорини та його дружини, як і його дім, ні разу не був осквернений ні в бандитські 20-ті роки, ні в репресивні 30-ті, ні за німців у воєнну пору. Дарма, що в селі ходили чутки про заховану в гробах Скорин нечувану кількість золотих хрестів та іншого дорого церковного начиння.
А далі відбулося те, що одним реченням описано на початку цієї замітки.
Ще тут варто оживити один і той же «ролик», який зринає з моєї дитячої пам’яті щоразу при згадці про рідну мені Данину.
… Котиться церковною підлогою викинутий зі склепу череп отця Петра. Чиясь нога штуркає його в інший бік, звідти ще хтось доклався, спрямував його у протилежний. Той череп був першим. За ним вилітали із підземелля інші кістки. Багато їх було потім. Перемішалися в тому безумному метанні зі склепу кістки будівничого цього храму та його вірної дружини…
Писати про велич і трагедію Отця Скорини можна ще кілька сторінок.
Та вдалося мені все те викласти в коротку епітафію, яка викарбувана поруч могили. Це фактично друга епітафія як призабутого некрологнічного жанру, на Данинському головному цвинтарі.
Після наведеної автором цих рядків історичної довідки про життя і труди священика-страдника Петра Скорини і відбулася та спільна молитва та чин освячення ще до вчора забутої могили.
Її провів нинішній настоятель Свято-Троїцького храму в Данині отець Микола. А співслужив йому священник із колись волосного села Володькова Дівиця отець Олександр. Гадаю, що з такої причини мав би бути на цвинтарі в Данині 27-го цього травня весь клир нинішнього Ніжинського благочинія.
І насамкінець цієї сумної історії – таки несподівано обнадійливий епізод.
Одна з мешканок сучасної Данини, яка найбільше голосно засуджувала виділення коштів сільрадою на спорудження цього пам’ятника, підійшла до мене опісля завершення чину покаяння зі сльозами на очах. Вона чесно призналася, що приголомшена почутим, що про це нічого раніше не знала. І поцікавилася, де можна придбати мою книгу «Село»…
Напевне, заради такого прозріння навіть одної людини варто було той двотомник написати.
Микола Тимошик
Окрема подяка справжньому патріотові Данини Іванові Микитенку за чудові світлини
