Жив колись в Конотопі на Загребеллі дід Степан. Всі казали шо він шось знає, бо вроді ще його баба відьмувала так — шо ого-го!
Шо даже з Києва жандарми приїжджяли в острог забирать, так в карети колеса повідпадали і коні на ноги попадали. Вопщім генетика ще та, всі діда якшо й не боялися, то, скажімо так, сварок з ним оминали.
І тут в 90-их один чувак-кооперативщик зробив на вулиці коптильню. Казав, шо вкоптив рибу, но, мабуть, ще шось робив, бо чимось воняло весь час на всю вулицю.
І всі йому шо не кажуть, а він сміється: мол, ви тут хто?! Щас «кришу» позву, то бандіти ваші хати вопще з землею зрівняють.
Вопщім наглий.
І ті — до Степана, мо’ поможеш, ти ж тіпа колдун. Той посміхнувся в бороду, мол, не чудіть люди. Но потім розказували, шо він таки ходив до бізнесмена, і той валував і даже вроді палкою його вдарив.
А вночі гроза була така — шо на пів неба!
І блискавка в коптільню вдарила. А пожарні не приїхали, бо в Зіла задній міст лопнув. Вопщім згоріла коптильня і хата бізнесменова, він з сім’єю ледь вискочив.
Все поривався сейф витягти, кричав: мільйон дам, хто допоможе! Но люди не помогли. І шо цікаво, залізний сейф тоже згорів до тла, не найшли. Як ніби й не було.
Вопщім бізнесмен так і поїхав кудись, а Степана ще більше уважать стали. Водили до нього, якшо дитина заікається чи їсть погано. Всім помагав. Кстаті, в нього в літній кухні тоже сейф стояв. Красівий, ще з царським гербом.
Руслан Горовий
