Ексклюзивна хвиля

Жіночки-ляльки

Останні пять років по смерті Гордія Сташівського чи то пак Серена, як я називав свого покійного друга, були для мене доволі непевним і тривожним періодом. Я ніяк не міг остаточно визначитися, що робити – покинути Київ і переїхати в село в Серенову хату, яку небіжчик відписав мені в спадок, чи й далі мешкати в своїй київській квартирі, а до села приїжджати лише коли-не-коли й переважно в теплу пору року?

То ж місяці минали за місяцями, а я жив то в Києві, то в селі. І не годен був на щось зважитися. Коли перебував у місті, мені в короткому часі починав неабияк дошкуляти міський гамір, від якого ніде було сховатися (прихистку не знаходив навіть у своєму покоїку на сьомому поверсі девятиповерхівки з облупленим фасадом) і мене нестримно поривало в село, а коли перебирався на своє сільське обійстя, то й тут небавом тиша й спокій, які поперва́х приносили мені почуття комфорту, починали мало-помалу набридати і я щораз більше прагнув знову зануритися у бадьоруще велелюддя київських вулиць. І я би ще довго мордувався душею, тікаючи то з міста до села, то з села до міста, якби одного разу не сталася подія, яка все змінила.

Якогось теплого сонячного ранку (осінь тільки-но почалася, і листя старезного ясена, верхівя якого я щодня споглядав з вікна, все ще буяло зеленню без найменшого натяку на жовтину) почувся короткий дзенькіт електродзвоника. Я зірвався на ноги і відчинив двері весь схвильований з тремтячими руками, адже до мене, відколи сердешний Польо згинув під Іловайськом, уже чотири роки ніхто ніколи не навідувався. І от, чи не диво, цей тривожний деренчливий звук на якийсь змиг змусив мене повірити в чудо, що хлопець живий, вернувся з війни, зараз жде мене під дверима і за мить його глибокі блакитні очі знову, як і колись, свінуть до мене тим затаєно-бентежливим докором, від якого у надрах душі мене завжди поймав незрозумілий трепет – діткливе почуття, від якого нема ні захисту, ні сховку.

Утім, за дверима стояла консьєржка Маня. Мені впало в очі, що вона стала ще худіша, ніж була – попеляста вовняна спідниця на ній висіла, як на городній заполо́сі. На голові мала саєтову в червоні рожі хустину, завязану на потилиці і зашпилену незугарною аґрафкою з перлямутровим метеликом. За її спиною стояли три дівчини чи скорше молоденькі жіночки́ в пишних перуках брунатного кольору і з такими несосвітенними макіяжами на лицях, що кожна скидалася радше на велику ляльку, ніж на живу людину. Жіночки тримали в руках величезні, чимось вщерть напхані торби, зашморгнуті на лискучі зіпери.

— Тихоне, ви якось прохопилися, що хочете продати своє мешкання, — Маня винувато посміхнулася, наче перепрошуючи, що так безцеремонно втручається в мої справи. — А ось ці гарні панянки шукають собі житло.

Вона повернулася до незнайомок, і ті ствердно закивали головами, але, як я помітив, якось механічно, бездушно, без живого зацікавлення. Водночас їхні губи (у кожної вони були на диво повні, наче спухлі, та ще й немилосердно напомаджені) розтяглися в широкі посмішки, від яких віяло чимось неприродні, штучним.

Я стояв на порозі і дивився на них, не знаючи на яку ступити. Мене наче паралізувало. Я бачив консьєржку і трьох її супутниць, але чого вони тут і що хочуть, не тямив. Не розумів жодного сказаного слова. В моїй голові все ще стримів образ Поля, і я марно намагався допетрати, чому його нема.

— Тож покажіть мешканьце панянкам, раз вони вже тут, — знову мовила Маня, — Не годиться ж бути таким нечемним, — додала вона, лукаво зиркнувши на мене.

Я щось почав був белькотіти у відповідь… І раптом відчув, як консьєржка долонями легенько, але упірливо відпихає мене вбік. За якусь секунду-дві вона увійшла до квартири. За нею одна за одною, не мовлячи жодного слова, рушили її супутниці.

— Не зважайте, Тихін у нас дивакуватий, живе відлюдьком, а тут ви такі пави-гарнюні… Ви для нього як грім з ясного неба, та ще й аж трьох, — торохтіла Маня, коли жіночки спокійно, по-діловому ходили туди-сюди й роззиралися по моїй убогій кімнатчині з залізним ліжком, розхитаним столом й потрісканим у багатьох місцях креденсом, де зберігався нужденний посуд, зоосібна, кілька порцелянових блакитних піял з білими айстрами, раз по раз заглядали у лазничку, де був лише душ, нишпорили очима по тісній, в кілька метрів кухоньці, иноді зупинялися коло вікна й визирали на вулицю, де з гуркотом проїжджали трамваї і роїлися юрби людей. — Але він, прошу вас, зовсім не злий чоловік, він лише зовні такий вовкуватий… — не переставала Маня.

Я все ще не міг прийти до тями. Глядів на нежданих прибульців наче крізь тьмяну поволоку на очах і, здається, бачив лише химерні жіночі тіні, які чогось тинялися по моєму помешканні, і неспроможен був видушити з себе ані слова.

Жіночки стояли над ліжком і розглядали приколоту кнопками на стіні світлину з двома молоденькими балеринами – чорношкірою та білошкірою. Це була памятка про моє дитяче зачаро́вання балетом. Жіночки про щось енерґійно перемовлялися, тицяли одна одній пальцями, жестикулювали й, зрідка вказуючи на світлину, якось підкреслено, з пересадою сміялися. Я чув кожне їхнє слово, але значення їх не розумів. Мені здавалося, що вони розмовляють якоюсь чудернацькою мовою, якої не існує. Взагалі все в них здавалося мені чудни́м, навіть ексцентричним – і їхні тендітні фіґури з тонкими руками й видовженими шиями, і їхня гаркава, з численними глухими призвуками манера говорити, і їхній удаваний сміх, в якому почуття наче завмирали, і їхні хворобливо-судорожні рухи, і їхня позбавлена нюансів міміка облич.

Консьєржка не розглядала світлини. Вона сиділа збоку на стільці біля стола і, сперши голову на лікоть, гортала другий том словника Грінченка, який зняла з етажерки. З чотирьох томів у мене тільки й був що другий том.

— “Здо́ба – здобич. Тоді то козаки у городі Полонному пили-гуляли, здобу хорошу собі коло жидів-рандарів мали”, — прочитала вона вголос і, закривши книжку, поклала її назад на етажерку. — То що, Тихоне, як вам панянки?

— Що як? — на мене раптом накотила злість. “Чого терплю цю ватагу бабисьок у своєму домі?” І тут я неспогадано усвідомив одну дивну річ – все тут, всі предмети і сама квартира наче перемінилося. Я не міг до кінця збагнути, що саме сталося, але знав достеменно – що все стало иншим, ніж було. І це инше безпосередньо стосувалося саме ставлення до мене. Так, ніби моє житло, в якому я прожив стільки років, в якому весь час почувався затишно і яке сприймав як рідне, несподівано відсторонилося, мовби закрилося від мене.

— Що відбувається? — повторив я з притиском, унуривши очі в консьєржку. Я був до краю збентежений. Мені здавалося, що весь світ летить шкереберть з-під моїх ніг.
Певно, мій вигляд, моє лице, вся моя напружена постава робили справді моторошне враження, бо Маня вдух зірвалася на ноги і, перелякано заметлявши руками, вигукнула:

— Господь з вами, я просто привела покупців на квартиру! Якщо не треба, то скажу, щоб тут же всі забиралися!
— Ні, хай. Здається, сталося те, що мало статися, — мовив я примирливо, відчуваючи свою повну безпорадність перед невідомими могутніми силами, з волі яких усе довкола змінилося в ставленні до мене. — А що вони за люди, ці ваші панянки? Якісь наче чудні́.
— Мені звідки знати?! Самі їх спитайте, — консьєржка насупилася. — Піду, ви вже тут розберетеся.

З цими словами вона рушила до виходу. Я дивився їй услід, аж поки за нею не зачинилися двері. І мовчав. Троє жіночок і далі розглядали світлину з балеринами, не перестаючи про щось базікати і не звертаючи на мене жодної уваги. Я, проте, не полишав спроб розібрати хоч щось з їхньої бесіди, та в мене нічого не виходило – вуха вловлювали лише якесь неприторенне джерґотіння, скрегіт, тріск, глухе, ніби совине ухкання, шарудіння, різкі посвисти, зідхання, иноді по коротких павзах чулося ще й протяжне сичання, яке щоразу закінчувалося доволі чітким призвуком “кха”. Я стояв біля вікна і ошелешено глядів на жіночо́к, безуспішно намагаючись щось сказати чи запитати – мій язик не слухався мене, та й мій розум не годен був сформулювати жодної чіткої думки. Все, що я міг, це лише дивитися в оціпенінні без відгуку, без аналізу, без пошуку звязків із дійсністю, в якій жив і в якій знаходив сякі-такі опори.

Раптом одна з жіночок, губи якої були густо наквацяні блідою з синявим полиском помадою, повернула до мене голову, кумедно стріпнула кучерявою перукою і, жахливо спотворюючи слова та звуки, сказала:

— Нам дуже до вподови ваше помешкання.

Минуло щонайменше кілька хвилин, поки я нарешті второпав суть її слів, та й то, мабуть, тому, що вона зобразила на лиці приязну посмішку й кивала без кінця головою. Втім, від її безживної посмішки і обличчя, яке здавалося наче ґумовим, мене вкидало в холодний піт. Тож я спромігся лише щось гмикнути під ніс у знак, що розумію її.

— Ми хочемо купити його. Дуже-дуже! — грубезні, як сардельки, губи жіночки ворухнулися і під ними сяйнули сніжнобілі пластикові зуби, ідеально рівні.

Я знову довго силкувався з’ясувати значення того, що вона сказала, і знову тільки пробурмотів щось невиразне у відповідь. Жіночка посміхалася і дивилася на мене застиглим поглядом. Її карі очі, як мені привиділося, зовсім не мали зіниць. “Як у мерців”, — майнуло в голові. І мене тут же пройняв дріж, руки засіпалися, у серці тенькнуло. Тож я заледве опанував себе.

— Чи можна тут у вас попоїсти? — втрутилася раптом друга жіночка в пухнастій кофті, у якої мова була ще недорікуватіша, ніж у першої. Перука на її голові трохи збилася і чимось нагадувала шапку-кучму.
— У нас усе зі собою, — тоненьким голоском пропищала третя жіночка, яка мала найдовшу, майже до пліч перуку.

Дібрати, що вона та її кумпанки кажуть, було неможливо, так швельбаво вимовляли вони слова, тож я і не намагався, тільки байдуже махнув рукою, мовляв, робіть, що хочете.

Жіночки тут же жваво заходилися діставати зі своїх здоровенних торб, з якими прийшли, всякі наїдки. На столі з’явилися поли́вяні банячки, фаянсові тарелі, тарільчики, мисочки, піяли, порцелянові горнятка, шкляні й пластикові фляшки, засадисті келихи конусуватої форми, мельхіорові ложки, видельці, ножі тощо. За мить їжа була розкладена у відповідні посудини. Багатство й розмаїття усяких потрав, якими було заставлено стіл від краю до краю, вражали. Тут була і жарена свинина, що аж лисніла від товщу, і тушкована яловичина, щедро посипана мускатом, і запечені курячі стегенця, і варені яйця в майонезі, і смажена риба, здається, короп, і всякі паштети, і розмаїті салати з городини, і дивоглядні тістечка з кольоровими кремами, і навіть гігантський торт, прикрашений вигадливими вилюжками, кружальцями, трикутниками, еліпсами, квадратиками і незчисленними цятками макових зернят, не кажучи вже про масивні деревяні полумиски, в яких аж рябіло від усякого виду садовини́, починаючи від звичайних яблук та груш й кінчаючи фініками й ананасами. А от фляшки всі без винятку були заповнені якоюсь дивною зеленавою рідиною. Чи це було якесь особливе вино, чи новий незнаний мені ґатунок лімонади або иншого напою я так ніколи і не довідався.

Незнайомки (я спочатку гадав, що це сестри, але потім став підозрювати, що вони радше трійця лесбійок) повсідалися за стіл і, неквапливо перекидаючись словами, розпочали трапезу. Втім, робили вони це на диво мляво, якось наче лінькувато, брали їжу крихітними порціями і довго-предовго тримали в руці виделець зі шматочком мяса чи риби, ложечку з дрібкою салати чи паштету, шпичку з настромленою на неї бубкою винограду чи иншою ягодою, перш ніж відправити те чи инше до рота. Так само було і з зеленим чи то вином чи то лімонадою. Келишок з напоєм в руці нескінченно довго виблискував зеленавими искорками, похитувався, підносився вгору, опускався, подриґувався, але рідко коли доходив до вуст, і знову опинявся на столі. Я уважно стежив за рухами кожної з жіночок, але, зізнаюся, мені ні разу не вдалося укмітити, чи справді шматочок курки чи дрібку салати поглинув рот хоч би однієї з них. З питтям було ще важче. Жіночки лише иноді притуляли келишок до вуст, але чи пили, я не міг розгледіти. Тим паче, що трунок в келишку щоразу залишався наче на тому ж рівні, що був, коли його знову ставили на стіл. Складалося враження, що жіночки не їдять, не пють, а попросту вдають, що їдять і пють. Крім того, викликали певне здивування й самі страви, так щедро виставлені на столі. Їхній запах був вельми незвичний – він не хвилював, не збуджував апетиту, немов всі наявні тут наїдки були несправжні, штучні або щонайменше вихолощені від самої своєї сути – гамувати голод і спрагу.

Мене не запрошували до столу. Так, наче я був тут узагалі зайвий. Тож я тільки стояв і дивився збоку на трьох жіночок, які так неждано-негадано з’явилися в моєму домі. І що більше я глядів, то більше вони мені здавалися не живими людьми, а всього-на-всього подібними на людей ляльками. Втім, найбільше мене бентежило инше, а саме те, що моя квартира з їхнім приходом стала чужа для мене, все в ній очужіло, кожен предмет, кожна найдрібніша річ у кімнаті, на кухні чи лазничці. Усе це в один момент стало мовби не моїм. Я виразно відчув, що зайвий тут, якимсь внутрішнім чуттям побачив, що перебуваю не на своєму місці і що маю забиратися звідси. І як тільки я це усвідомив, мене охопило нестримне бажання тікати безбач. І я кинувся до дверей, вибіг на сходовий майданчик, викликав ліфт і за мить уже був внизу. Коли вибігав з підїзду, то навіть не обернувся на оклик консьєржки Мані, яка хотіла дізнатися, що там я вирішив зі своїм мешканням.

Утім, найбільша несподіванка чекала мене на вулиці. Я йшов уздовж трамвайних колій повз базар “Юність” у бік соснового лісу до тихої місцини зі зламаною сосною, куди часто навідувався, коли мене опановував нестерпний неспокій душі. У цій місцині серед пахучої глиці, молодих берізок, диких квітів, трав і ріжноголосся пташиних співів я завсіди раніше знаходив полегшення. Але цього разу все було навпаки. Уже в дворі, коли я вийшов з будинку, звідусіль війнуло на мене холодною відстороненістю – і від мого любого велетня-ясена, і від не менш любого ясминового куща на клюмбі, яку дбайливо доглядала консьєржка Маня, і від деревяної, відполірованої тисячами сідниць лавки під тінистою горобиною, де часто годинами просиджував нахилений у закляклій позі дід Огир, що помер десять днів тому, і від дитячої пісочниці, де вічно хтось забував лопатку чи відерце, і від обшмульганої будки шевця трохи далі на алеї між кленами… Спочатку я думав, що все ще перебуваю під впливом цих подібних на ляльок жіночок, яких залишив у своєму помешканні. Але що далі рухався асфальтованим хідником, минаючи численних пішохідців, то більше усвідомлював – чужим для мене є все: і навколишні будинки, і дерева попід ними, і вітрини маґазинів, і трамваї, і юрби людей, які йшли на базар чи виходили з нього, і сама вулиця. А коли я нарешті дістався до лісу, то навіть не став іти до місцини зі зламаною сосною, бо зрозумів, що чужим для мене став і Київ. Це величезне місто, яке я, як був певен, полюбив усім серцем, в якому прожив стільки років і зазнав стільки радощів та гіркот, більше не потребує мене, я для нього став чужим.

Як не дивно, але усвідомлення цієї правди не тільки не засмутило мене, а навпаки, зняло з душі важкий тягар. Тепер я знав, що більше нема в мене проблеми вибору, де жити – я маю покинути Київ і назавше перебратися в село.

Так я і зробив. Продав квартиру жіночкам-лялькам і виїхав з Києва. І коли тепер мене хтось иноді питає, ради чого я поміняв місто на село чи що такого я сподівався здобути цим дивним переїздом, я відповідаю: “Коли міліє вода, риба просто перебирається на глибше місце.”

Володимир Яворський-Волдмур

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *