Ексклюзивна хвиля

Зі Станіславом Вишенським на облавку п’яного корабля

Три роки тому, третього квітня, він одлетів у ирій. Покинувши напризволяще сей, смертних, незвіданий світ. Хоч у своїх проникливих творах осмілювався заглядати й у засвіти. Ризиковано! Одначе брав, сказати б, на себе забагато. Наскрізь просвердлював озонові діри. Таких поетів читають мало, а хто й читає – то треба мати кебету. Там-то йдеться не про чічки-смерічки, котики-ботики й застільні галицько-наддніпрянські прянощі-смердючки.

Відповідно поголовний український начитаний інтелектуал ще не переріс жаданів-андруховичів, аби заходитися біля творчості Станіслава Вишенського. Поезія С. Вишенського – се не сивуха, від якої другодні болить голова. Треба врівень з Поетом перебувати на облавку п’яного корабля (йдеться про твір Артура Рембо).

Отже три роки тому, третього квітня, наприкінці робочого дня, я прошкую Майданом Незалежності. Дзеленчить телефон. Ганна Костівна, дружина Станіслава Вишенського, дає мені знати: її чоловік лишень спочив у вічному сні.

Того дня я плакав, як узнав, що мого Стасіка не стало. Сиджу, їду в метро та й плачу. Щиро й, без Андруховичем навіяних укро-малоросійських перфомансів… Стасік, безумовно, зневажав макулатуру постмодерністів! Навчав мене, молодого, не лишень будувати пристойно й скупо речення та «жакати» динамічний сюжет, він навчив бути власне українською Людиною. Казав приблизно так: «Оросе, не бреши у житті, то і в творчості будеш щирий». У ті роки вмирав совок, який, на жаль, так і не вмер…

Безумовно, що мій Стасік має великий і позитивний вплив на маститих і маловідомих поетів. Адже той, хто, наприклад, читав його спогади «Після пристрастей і страстей», скаже – м-да, сімдесятники значно гірше прожили своє юне й молоде життя, ніж нині оспівані посткомуняками та вічними стукачами о л е с і  г о н ч а р і.  Одначе сімдесятники в українській літературі залишили по собі значно вагоміший слід. Знаю, що від Ужгорода до Харкова Станіслав Вишенський заклав в основи тямущим українським поетам таку собі дрібнюсіньку родзинку: пишіть так, аби у вашій творчості була метафора…

… А тоді, кількома місяцями раніше, я провів в останню дорогу Василя Рубана, мабуть, одного з найближчих однодумців та вірних однолітків С. Вишенського. А потім не стало й мого Стасіка (Рубан і Вишенський були та залишаються моїми світоглядними дороговказами). Що той, що той – не просто поети, гартовані посполиті. Прикметно те, коли В. Рубан повернувся із заслання, лишень Станіслав Олександрович з     т. зв. «Київської школи» не відвернуся від Василя Федоровича, решта, побачивши дорогою ще вчорашнього політв’язня, переходили на другий бік вулиці. Автора щиросердно-щемкої книжки «На протилежному боці від добра» завбачливо сторонились хахляцькі підгузки!

Станіслав Вишенський, як редактор від Бога, не щадив ні мене, ні Рубана. На свій фаховий розсуд правив обох. Інколи доходило… та не до бійки, зціпивши зуби, мовчки я з Василем Федоровичем терпіли «ненависного» Вишенського. Опісля, звісно, в одному з найближчих генделиків утрьох розпивали горілку. Рубан зазвичай — тільки уявіть — розстеляв рушничка на засоленому забігайлівському столику, виймав із сумки свою стандартну, доморобну міцненьку настоянку та придбану годин дві-три тому на Деміївському ринку вміло підібрану почеревину. Ми з Вишенським додавали куповане. Й утрьох частувалися.

Обоє, що Рубан, що Вишенський вважали мене – салагою (закономірно, старші ж). Проте носилися з Оросом, як з писаною торбою. Зрідка ж звертались до мене по імені. Станіслав Олександрович зі мною не панькався, одначе перегодом і рахувався. Хоч в одному з його віршів і проступає:

Доля всіх – обростати учнями,
пережити найкращого з них…

Безперечно, сі рядки з його вірша «Реставратор» я знав і знаю напам’ять. Одначе, як ведеться поміж задерикуватих піїтів з апломбом, я жартома заперечував йому: «Стасіку, я переплюну тебе». За що Вишенський і ставився до мене неоціненно з повагою! Наразі не розтікатимуся мислями по древу. Їй-бо, недоречно.

Станіслав Олександрович лютою ненавистю зневажав підлабузників (на короновірусному дозвіллі, читальники, не полінуйтеся, прочитайте його ж «Після пристрастей і страстей». Тільки, завважу, в паперовому варіанті. Електронна версія – сира).

У селі Скибин неподалік Броварів, де переставився рівно три роки тому С. Вишенський; гай-гай коли, втрьох – Василь Федорович, Станіслав Олександрович і я — зимової пори завітали на ще не впорядковане помістя. У будівельному вагончику й потішились, що тут, в майбутній цегляній українській хаті доживатиме, після всіх побутових негараздів у Києві, один з найбільших поетів у світі. Так і сталося…

Я, похоронивши рівно три роки тому свого Навчителя, потому спроквола читаю стрічку новин і вжахаюся: Євген Баран… Степан Процюк… Іван Андрусяк і вся та піїто–галицько-наддніпрянська потолоч плакала-ридала за умерлим тілом Вишенського (але ж не за його віршами).

Де ж ви були вчора, коли він онде, за життя, так чекав від вас доброго слова! Таж ви, недоноски, славили-прославляли самі себе, – ба навіть сьогодні так і хочеться вивергнути сим посіпакам в обличчя. На що, чую, мій дорогесенький Стасік застерігає пальцем з потойбіччя: «Оросе, не жартуй (його улюблене до мене звертання)… Ліпше, нагадай їм усім мого «Реставратора».

– З любов’ю!..

РЕСТАВРАТОР

Жовто-жовто цвіте люцерка:
адже справжнє – завжди бур’ян;
жовте-жовте підніжжя церкви
або злущене золото бань.

Знати б – тайна вечеря о котрій
і о котрій завершиться світ.
Що весна восени непотріб –
я дізнався, дійшовши літ.

Є прообраз кори – риштування –
павутина з уявлених рис:
про митців мушу знати – хто вони,
хто в дорозі якій народивсь.

Доля всіх – обростати учнями,
пережити найкращого з них:
підсвідомість така ж приручена,
як з Чумацького Воза візник…

… Страхітливі пеньки, а мусиш
відтворити дерево й тінь
і, не маючи власної музи,
маєш звести верхи золоті.

Люди стежать. Із пальцем в роті
пильно стежить сумління Землі:
знову поночі йду з роботи –
може, з мінних полів.

… А на світлині угорі, що бачить світ чи не вперше: С. Вишенський, Я. Орос, О. Жупанський… Стасіка вже нема, залишилися тільки ми вдвох з учорашньої вірної трійці. Щирі й затяті, десь тим зобов’язні ми, Олеже, нашому старшому побратиму Станіславові Вишенському.
Спочивай у добрі, наш гуру.

Ярослав Орос

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.