Села помирають, як і люди, але довшою, мученицькою смертю. До села з рибальською назвою Блешня, що в Семенівському районі на Чернігівщині, ми навідувались дев’ять років тому. А нині місцеві газети повідомили сумну новину – у Блешні помер останнім житель… Я чомусь думаю, що то був Іван Римарєв, сільський листоноша, який у ті давні навідини просто закохав нас у себе, у свій оптимізм, у жадобу життя…
Ми тоді займались передплатною кампанією. Тоді ще животіли паперові газети, і ми наївно вірили у їхнє відродження. А найбільшим оптимістом був Іван Римарєв. Він затято агітував нечисленних своїх земляків передплачувати і читати газети, благав не бути «темними» і байдужими.
Біля сільського листоноші Івана Римарєва ми з директором ТОВ РВЦ «Сіверщина» Володимиром Черніковим та начальницею Семенівського відділення «Укрпошти» Аллою Дубініною були тоді, ніби бек вокал при популярному естрадному співакові. Чоловік був унікальний. Коли, скажімо, хуртовиною замітало дорогу на Блешню, то він вилазив на телефонного стовпа, під’єднувався спеціальним приладом до дротів і так дзвонив на пошту у район, мовляв, не їдьте, не шліть машину, бо загрузнете. А сам за поштою добирався на лижах…
Тоді, у 2012 році, йому було неповних 75. Він цікаво розмірковував. Каже, треба Юлію Тимошенко із в’язниці звільнити, але поселити у Блешні на березі річечки (забув назву), щоб 
обдумала, що натворила… А сам про себе розказував, що коли по лісу ходить, скажімо, збирає ягоди чи гриби, то вголос декламує вірші Лєрмонтова…
Чому такий вибір зрозуміло: радянська школа протегувала, звісно, метропольних поетів… А декламував, бо від безлюддя можна і вовком завити…
Тепер і Блешні нема, і довколишні ліси не озиваються людськими голосами. Не знаю чи був Іван Римарєв тим, на кому урвався літопис ще одного українського села, а тільки усвідомлюю – небо над нами втратило ще один яскравий свій відтінок.
Василь Чепурний, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
