Місяць тому сталося в нашій сім’ї горе. Накрився плафон від лампочки в гардеробний. Ну, як накрився? Світильник час від часу переставав працювати, а коли по ньому стукнеш чи покрутиш — то знову світив. І от я його докрутив, шо лампочка лишилася в мене в руці…
Оскільки з інструменту після крадіжки в мене в наявності лише допитливий розум і руки зі с*аки, то я закинув все це світ за очі і намагався вирішити проблему в найкращий спосіб, 
тобто забути про неї. Но забудеш тут, коли це гардеробна, зміна сезону і три людини в хаті. Вопщім, вигнав всіх з квартири превентивно і розробив план дій.
Для початку оглянув хазяйським оком нажитий останнім часом чоловічий інвентар. Тупий ніж, викрутка, яку знайшов біля будинку, пасатіжи, шо кум подарив і ліхтарик. Непогано як для вовка з міських джунглів. Вже є з чим працювать.
Намагаючись згадать все, чому навчився в юності в конотопському електромеханічному тєхнікуму доки мене не вигнали звідти за бійку, і прочитавши знайдену в інтернеті молитву-оберіг електрика, я увійшов у темне царство гардеробної.
Проблеми почалися майже одразу. Щойно я клацнув ліхтариком як з надр печери зі страшним риком на мене кинулося щось велике, страшне і з палаючими в темряві очима. «Пі*дєц», майнула думка: «дівчата мало шо без світла, то ще й без тата лишаться»… В наступну мить страхіття з палаючими очима перетворилося на кішку Зосю, яка муркнула, потерлася об руку і всілася на поличку дивитися безкоштовне кіно про боротьбу людини і стихії.
Старі дроти, часів польоту в космос Гагаріна, дивилися на мене оленячими рогами чітко даючи зрозуміти — «Тронеш — в‘є*ем!». Однак зібравши волю в кулак, я заплющив очі і торкнувся їх. За мить, зрозумівши, що живий, почав працювати в світлі ліхтаря і під підбадьорливе муркотіння Зосі.
Через деякий час, отримавши три проникні ножові в пальці, стікаючи кров’ю, я таки зняв 
оплітку, прикрутив все до основи, накрутив держак і всунув лампочку. Злізши з верхотури, клацнув вимикачем і приміщення залило світлом. Зося примружилась.
— Шо, су*ка, не вірила? — переможно вигукнув я і вимкнувши світло знову поліз вгору. Засунувши всю конструкцію, яка до того висіла на дротах, на місце, я знову переможно клацнув вимикачем. Нічого не відбулося. Темрява лишилася темрявою. Я прям фізично відчув як нагорі на поличці з мене рже Зося.
Роздивившись конструкцію, я зрозумів, що поки я то все крутив і засовував, один дротовий ріг часів розквіту совєтської космонавтики, переламався.
Зітхнувши і зібравши волю в кулак, почав усе спочатку.
Зрештою, людина тому і на верхотурі харчового ланцюга, шо може все. Лампочка засвітилася, кішка була предана анафемі, а гордий голова родини промурчав дружині в телефон: «That’s one small step for man, one giant leap for mankind».
Отак наполегливість і розум рішають питання. Піду руки пластирем клеїть і вип’ю шось від стресу і перевтоми. Фух.
Руслан Горовий
