Із початком жовтня я – вже не зовсім легітимний голова Донецької обласної організації Національної спілки письменників України. Закінчилися два терміни по 4 роки перебування на посаді, передбачені Статутом НСПУ, і невдовзі наш осередок, який зазнав суттєвих змін і втрат після трагічного 2014-го, очолить хтось інший з колег.
А сьогодні якось натрапив на членський квиток НСПУ і згадав, що саме 17 жовтня 17 років тому мене якраз прийняли до творчого осередку літераторів.
Для «любителів» Спілки письменників, а таких немало, цей спогад може стати приводом пирхнути: «Подумаєш! Знайшов дату!..»
Пирхайте на здоров’я!
Бо вже давно спокійно ставлюся до закидів окололітературних «розумак», які на всіх перехрестях називають НСПУ пережитком минулого, сталінським колгоспом чи об’єднанням графоманів. І непогано знаючи ситуацію зсередини, навіть підтверджу: так, так, так — у НСПУ справді — не без графоманів.
А де їх, всюдисущих, активних, невтомних і «пробивних», немає? Назвіть таке творче середовище чи зібрання, де відсутні носії окололітературної посередності та сірятини і буквально зашкалює кількість талантів і геніїв на кожну сторінку, рядок і навіть літеру щойно прочитаної купленої або подарованої тобі книжки?..
Також у творчих «друзів» Спілки письменників іноді кортить запитати таке: хіба цей «літколгосп», який ви постійно критикуєте, заважає вам, друзі, самим написати справді талановиті твори, які потім перечитуватимуть в Україні і навіть далеко-далеко за її межами?
Тим більше, скажу із власного досвіду, що власне НСПУ і творчість — це далеко не одне й те ж. Бо не спілка чи присутність у ній пише за автора твори. І не вона видає вже написані книги (за певними винятками). Приміром, відкрию «секрет»: свої півтора десятка книг я писав самостійно.
Іноді, щоправда, трохи допомагав наш кіт Хома. Зате спілчанський квиток у цей час бив байдики: мовчки спав у затишній темряві якоїсь із шухляд (зрештою, про схожу творчу кухню може розповісти кожен із адекватних колег).
Згоден: нині сама НСПУ переживає дуже важкий час і потребує докорінних змін. Але на творчості справжніх письменників це не має якось аж занадто негативно позначатися. Повторюю — йдеться про справжніх літераторів.
А стосовно тих авторів, які самі себе називають геніями, то пораджу їм кілька разів (з першого разу може не дійти) прочитати слова одного із співавторів «Дванадцяти стільців» Євгена Петрова: «… письменнику потрібно кожного ранку прокидатися з думкою, що ти нічого ще путнього не зробив, що є на світі Флобер і Толстой, Гоголь і Діккенс …» (від себе додам Марк Твен і О.Генрі, Чехов і Булгаков, Ремарк і Джек Лондон, Микола Вінграновський і Ліна Костенко, Григорій та Григір Тютюнники і Анатолій Дімаров, Остап Вишня і Олег Чорногуз і так далі, далі й далі).
Спробуйте.
Іноді допомагає у закономірному прагненні стати гарним письменником, а не тільки посереднім членом активно критикованої НСПУ, до якої колись «критики» не вступили з двох найвідоміших причин.
Перша причина — відсутність хоча б двох написаних і виданих «генієм» книг (статутна вимога). І друга причина — відсутність на сторінках вже написаних і виданих ними книг навіть натяків на оте саме, завдяки чому література і зветься, власне, художньою.
Павло Кущ
