Плачинда. Колоритне це слово ввійшло в мою свідомість здавна, ще змалку. Я не осягав аж так, що за ним, але вже тоді відчував: є в Києві дядько з дивним йменням-прізвищем («це така молдавська перепічка, «плачинда», — казав тато, посміхаючись), який робить щось дуже гарне й потрібне, і якого шанують і батько мій, і дядьки, і ще багато людей, яких я встиг із того свого півпритямного віку полюбити.
І на підсвідомому рівні втямити: «Плачинда» — це код, це пароль — за яким гуртуються нормальні люди.
Звідтоді минуло чимало часу, невпізнанними стали і доба, і саме життя, а сприйняття моє Сергія Плачинди лишилося незмінним. Він — один із «наших найкращих».
І він і далі гуртує людей, що пам’ятають і шанують і його ім’я, і його творчість, і пам’ять про нього.
Сьгодні на будинку (вул. Гончара, 52), де жив видатинй український письменник, публіцист, критик Сергій Плачинда, відкрили меморіальну дошку.
Направду мистецька річ роботи молодого скульптора Данила Ровенчина.
Павло Вольвач
