60 років тому помер Максим Рильський

24 липня, 60 років тому зупинилося серце Максима Тадейовича Рильського. … Прокинувся вночі від крику птаха – пронизливого, розпачливого, що доносився від старої вишні, до якої виходило вікно моєї кімнати. Дерево до нашого часу не збереглося, тоді вишня росла ліворуч від входу до голосіївського будинку, відразу за туями. Вранці, коли всі прокинулися, дідуся вже не було в живих. Більше птаха, не знати якого саме, на тому місці ніхто не бачив і не чув. Ми зрозуміли, що це Голосіївський ліс надіслав гінця попрощатися із своїм улюбленим поетом.

Мав рацію 19-річний Василь Стус, коли в 1957 році, вітаючи «третє поетичне цвітіння» Рильського, зокрема появу збірки «Троянди й виноград», писав: «…природа, дякуючи своєму люблячому синові, береже його од старості». Так, берегла. Дійсно, пішов із життя з молодими душею і серцем.

На жаль, недостатньо дбав за самого себе. Коли побачив сина академіка Білецького, який прийшов попрощатися з вмираючим, розчулився: не беріг себе Олександр Іванович. Саркастично додав: я теж чимало попрацював в цьому ж напрямку. Що мав на увазі? Непосильну, переобтяжливу роботу? Дві-три пачки сигарет в день, хоча і через мундштук? Чарку, від якої не відмовлявся під час дружніх зустрічей чи в мандрах за «обідом на траві», а, може, чарка надавала можливість розслабитися під пресом недоброзичливців чи під тягарем гнітючих спогадів? Хто ж знає !

Дідусь помирав довго і болісно. Ніколи не забуду того травневого дня, коли з дозволу під’їхали автівкою до трапу літака зустрічати Максима Тадейовича після повернення з лікарні, в якій консиліум медиків нарешті виніс нещадний вирок: онкологічна пухлина підшлункової залози. У супроводі, під руку невістки і сина по трапу спускалася мало впізнана людина: обвислий костюм, змарніле, схудле обличчя з гострими вилицями.

Перші симптоми хвороби з’явилися майже за рік. Слабкість, підвищена втомливість, поки ще терпимі болі в спині. Довіряв лікарям, які довго не могли встановити вірний діагноз: буцім то радикуліт, випадання дисків. «Радять сподіватися на сонечко», — ділиться з другом Олександром Дейчем. Все ж влітку 1963-го вирішив відмовитися від традиційної мандрівки автівкою по Україні, куди в «щасливу невідомість» чи в «синю далечінь» завжди запрошував друзів і рідних. Того літа востаннє рибалив в наметі під Києвом на озері Святище, звідки видно куполи Лаври. Але восени, ніби позабувши про хворобу, все ж поїхав на Волинь вшановувати пам’ять Лесі Українки до 50-річчя від її кончини.

Коли став відомий смертельний вирок, кинулися, хто як міг, рятувати дорогу людину. Пригадую, Михайло Стельмах, який вважав Рильського своїм духовним батьком, діставав через японську амбасаду в іншій країні якісь чудодійні ліки, генеральний консул Польщі в Україні Ванда Міхалевська отримувала цілющі настої женьшеню з Далекого Сходу. А тих, хто приходив попрощатися, не злічити. Тільки рідних зустрічав у кімнаті на першому поверсі, де за шість років до цього відходила дружина Катерина Миколаївна.

Підніматися на другий поверх, у свою спочивальню вже не було сил, так само, як і у власний кабінет (на фото угорі робочий стіл в тому стані, в якому залишив господар). Час там ніби зупинився.

До гостей виходив у сад, сідав у плетене крісло під вербою, яку щепою привезли письменники з Казахстану, з Кос-Аралу, де відбував заслання Тарас Шевченко. Коли саджав деревце з Андрієм Малишком, гадки не мали, що згодом під тінистою кучерявою вербою будуть прощатися.

Помираючи, Максим Рильський ніколи не скаржився синам, невісткам, друзям, що надходить кінець. Підтримував бадьорий дух в собі, в оточенні. Навіть жартував. Як в цьому листі з лікарні: «… Щоб хворіти, треба бути дуже здоровою людиною… Цей афоризм особливо ясним стає в умовах лікарні, та й ще клінічної, та й ще зразкової…» Чи інше – «…Днями я своїм лікарям повідомив мольєрівський вислів: не дивлячись на те, що його лікували кращі лікарі міста, він видужав…».

Водночас бідкається , що «радикуліт і всяке інше чортовиння обсіли мене і не дають змоги жити по справжньому, тобто працювати і радіти життю, птахам, друзям…» «… Хоча в лікарні бібліотека гарна, читаю багато, а ось працювати поки не працюється. А що за життя без роботи?»

Спогади друзів залишили нащадкам останні думки, мрії вмираючої людини. Їх багато, складається книжечка. З Петром Севєровим поділився задумом: «… Багато пережито і багато було пам’ятних зустрічей, знайомств, дружніх зв’язків. Знаєте, проситься книга масштабу «Минуле й думи». Скільки матеріалу! Але ж хочеться не лише на минуле озирнутися, а й у завтра, яким воно ввижається мені, зазирнути. Сил, вірю, вистачить. І жадібність до праці навіть більша, ніж завжди … але здоров’я… Лише одного просив би я у долі: ще кілька років життя… так, заради цього задуму… Заради цієї книги терплю»

Приятелю і відомому видавцю Олександру Борецькому в лікарні на запитання, що хотів би побачити виданим до свого 70-річчя, зізнався: прозу, яку публікував у ранні роки життя, а також поему «Мандрівка в молодість». ( P.S. Ніхто не знав тоді, що М.Т.Рильський не доживе до свого ювілею 8 місяців)…

Максим Рильський