У 90-х статтею «А мова, як море», уривки з якої освітяни беруть для шкільних диктантів сьогодні, мій батько започаткував мовну рубрику в газеті «Літературна Україна». Він — один із тих, хто підняв мовне питання в масштабах всієї Україні. Ось уривок його інтерв’ю на радіо «Свобода» двадцятирічної давності:
«Ситуація зрозуміла – українська мова в небезпеці. Я колись писав книжку (вийшла серія статей у мене у «Літературній Україні») «Країна в небезпеці». А зараз українська мова в небезпеці, вона — між Сциллою і Харибдою, між великодержавним російським шовінізмом і сіонізмом. Звичайно, це шовіністична навала… В зв’язку з чим? В зв’язку з тим, що у нас неукраїнський уряд, що немає національної гідності елементарної у наших керівників. З цього треба починати. Виховувати національну гідність. Якби була гідність національна у Кравчука – то, очевидно, він би не віддав тактичну і ядерну зброю, флот…»
Чи щось змінилось?
Змінилось би, якби такі, як мій батько, на початку незалежності прийшли до влади. Але порядні люди та романтики у політиці не виживають.
Але слова мого тата, що вже стали класикою, і досі – як осиновий кіл для нечисті: «…Мово рідна! Ти ж — як море — безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця-краю. Скарбе мій єдиний, з тобою я найбагатший і найдужчий в світі, без тебе — перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, у млу небуття. Твердине моя, і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку! Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої. І я, вірний і вічний юнга твій, пливу й пливу твоїми просторами і не намилуюсь глибинами та безмежжям твоїм. Єдина печаль проймає, що не вистачить життя мого, аби переплисти твій лексичний океан….»
Галя Плачинда
