Їм, совєтським професорам, схоже, пороблено всерйоз і надовго. Ні, не тим, що з двома буквами «ф» — з тими й на перший позір все видно — а справдешнім, докторованим, улаврованим.
Ось у «Літературній Україні» (вже починаю шкодувати, що передплатив цього року) професор Михайло Наєнко таки опублікував свою статтю про московську блекоту, де насправді тішиться, як тубілець кольоровою блискіткою від колонізатора, що навіть сам Євтушенко переклав «Заповіт» Шевченка.
Йой, яке малоросійське щастя!
Сам Євтушенко — гєній російської, та шо там — світової літератури…
Ага, це той, що його лукаво питав Максим Рильський: «Так ви Євтушенко чи Явтушенко?»…
Правда, не може професор глибинно і концептуально, з усієї парадигми та виходячи з дискурсу, осягнути з висоти своїх дипломів, кафедр і звань — чому ж не захотів Євтушенко перекласти «Розриту могилу»?
Підказую — бо антиросійська.
А професор Наєнко так старанно доводить — і не єдиножди — що Шевченко любив російський народ, то він тільки російських царів, мовляв, шпетив. А так — да, любив народ простий, російський, особенно Брюллова і Жуковського…
Коротше, ще крок від професора Наєнка — і «адіннарот».
Біда з цими совєтськими професорами!
Скільки вони ще сіятимуть московську блекоту в українські душі?!
Василь Чепурний
