«Ми проголосили самостійність України і твердо порішили будувати свою національну державу. Ми поставили українських жовнірів боронити українську землю і битися за границі. Ми наладжуємо державний апарат і ухвалюємо закони, які мають нормувати українське життя.
Заспівали поети: «Яка краса — відродження країни!»
А все-таки серце не перестає чогось щеміти і неспокійно битися за будучність рідного краю, якась тривога гніздиться в наших душах і все наново пхає нас в обійми сумніву, не дає нам певности завтрішнього дня, паралізує наш розмах і примушує нас вічно за чимсь чи за кимсь оглядатися, шукати «помочи».
Єсть українська держава, а немає в ній українських горожан, а властиво того Бога, в якого би всі ми однаково вірили і йому служили. Маємо зверхню форму, а нема змісту, який би її виповнив.
Се момент, коли хочете, більше ніж серйозний, навіть трагічний. Без нього неможлива екзистенція українського національного організму, як неможлива церква без вівтаря».
(Микола Євшан. Національне виховання. 1919 р.)
***
Трохи «невідомого» Євшана.
Готуємо вибране цього літератора і воїна, включаючи його публіцистику, яка не передруковувалася з часу написання і, коли вдасться, листи.
Це той малий крок, яким можемо пошанувати Великого Українця.
Євген Баран
