Культура

Узвар старого письменника

Відвідав удома старого письменника. Години дві ми благодатно розмовляли, потім він схаменувся – треба ж мене чимось пригостити. А дружини і доньки вдома не було.

Довго нишпорив по закапелках, приніс якусь пляшчину. Налив – вода. Свячена. Знову бряжчав у комірчині. Вернувся з запиленим бутликом.

Булькнув у склянку – темне, густе, солодке. Сироп. Зцідив назад, винувато виправдовуючись. Далі цоркав склом, щось розбив, бурчав, перекинув табурет, зачепив фікус.

Нарешті простяг із надією в очах якийсь химерний флакон:
– Може, це?
– Це шампунь, – сказав я і силоміць вклав його на місце, щоб нічого більше не шукав.

Але він вирвався, зачерпнув два горнятка компоту з каструлі і врочисто поклав на стіл:
– Будемо пити це і вдавати, що п’яніємо від шикарного вина.
– Добре, – згодився я.
Ми сміялися і розмовляли собі любо до пізньої ночі. Тверезі й веселі.

… Давно вже немає цього чоловіка.
Останнім часом я засмакував узвари з різної садовини. Та все ж такого смаку, як тоді, не вдається добитися. Щось мав він, той письменник, домішувати особливе у свій компот. Як і в свої, здавалося б, прості рядки…

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.