У лабіринті дівчина зустрічає фавна і дізнається правду про себе: насправді вона – принцеса Муана із чарівної країни, куди зможе повернутися, але для цього має пройти кілька випробувань. Впізнали фільм? Роман «Ніщо» став для мене своєрідним «лабіринтом фавна». Ні, це не фентезі. Ні, тут немає класичних чудовиськ. Є реальність у всій своїй красі, точніше, некрасі. І є майстерність авторки, яка створила заворожуючий роман, похмурий, сутінковий і дуже атмосферний.
1939 рік, юна Кармен Лафорет повертається додому, в Іспанію, щоб навчатися в Барселонському університеті. Довгі роки вона жила на Канарських островах, які не зачепила війна, які не зазнали руйнувань і смерті. Той час лишився в її пам’яті як «сяючий і чарівний». А попереду чекає зовсім інший, темний.
В Іспанії – диктатура Франко, голод, злидні, спекуляція. Люди отруєні злістю й страхом, їхні душі виїдають хробаки втоми і відчаю. В літературі – нашестя однотипних книжок про подвиги молодих фалангістів. І тут раптом – наче спалах у темряві – роман «Сім’я Паскуаля Дуарте» молодого Каміло Хосе Сели, виданий у 1942 в Аргентині (був заборонений цензурою, витримав 
130 перевидань й досі вважається найпопулярнішою книгою в Іспанії після «Дон Кіхота»).
А трохи згодом, у 1945-му, 23-річна Кармен Лафорет публікує своє переосмислення зіткнення молодої мрійливої душі із похмурою реальністю – роман «Ніщо». Він вибухнув сенсацією і отримав престижну премію Надаля ще в рукописі. Каміло Хосе Села та Кармен Лафорет стали батьками нового літературного напрямку під назвою «тремендизм» (від tremendo – жах). Це коли реальність настільки жахлива, що її навіть «прикрашати» не потрібно.
Головна героїня роману, 18-річна Андреа, сповнена мрій про щасливе майбутнє, приїздить із провінції до Барселони на навчання в університеті і оселяється в родині своєї покійної матері в будинку на вулиці Арібау. Квартира виявляється схожою на відьомське кубло – брудною, захаращеною старими меблями і усіляким мотлохом, а родичі – досить дивною (м’яко кажучи) сімейкою. Бабуся – «ветха бідолашка», яка потроху втрачає рештки здорового глузду. Владна й сувора тітка Анґустіас схожа на диктаторку і схиблена на релігії. Дядька Хуана потроху з’їдає демон гніву, тому він постійно біснується і зривається на своїй дружині Ґлорії. Інший дядько, Роман, взагалі хижа і підступна тварюка. Насправді усі ці люди – «діти» свого часу, увішані каменюками невилікованих травм, невтілених мрій і несказаних слів. У самому будинку колись був рай, а тепер сюди «змією заповзло виродження». Андреа прагне іншої долі, іншого життя, іншого майбутнього. Але щоб вибратися із цього «лабіринту» вона повинна пройти кілька випробувань.
Випробування перше – часом і місцем. Усі рідні Андреа недоїдають і сама вона, щоб економити, харчується дуже рідко. Голод – повноцінний герой роману, найстрашніше «чудовисько лабіринту». І дівчині доведеться боротися із ним щодня. Випробування друге – традиціями. Тоді для жінки існувало лише два шляхи – вийти заміж або піти в монастир. Але Андреа не хоче «дивитися на чужу гидь і слухати чужі дурниці», вона хоче «жити власними печалями й радощами, власною злобою і добротою». Випробування третє – юністю. Перша дружба, перший поцілунок, перший танець – перші зіткнення мрій із реальністю. Щоб не загубитися у вирі нових почуттів та емоцій, Андреа часто усамітнюється і блукає вулицями міста. Барселона стає її найближчою подругою, заспокоює і втішає, підбадьорює і дає сили. Барселона – ще одна героїня роману, чарівна «фея лабіринту».
Для мене у кожному романі є Перші Двері – коли відкриваєш книжку і починаєш читати. І Другі Двері – коли оповідь починає захоплювати, чіпляє чимось особистим, дуже близьким. Другі Двері «Ніщо» відчинилися у момент нічної зустрічі Андреа із собором: дівчина бачить «сонмище тіней пристрасного каміння», її охоплює могутня сила і бажання глибше перейнятися суворою красою.
Я згадала, як в ліцеї вперше прочитала «Диво» Загребельного і того ж вечора поїхала до Софії – щоб побачити її. Вона стояла у темряві, така велична і вічна, а поруч, я відчувала, стояв Сивоок і шукав очима свою Іссу, і вона теж там була, точніше пам’ять про неї, вона жила, я знала, в очах Оранти. Для мене й досі Оранта має сполохані очі Ісси. Якщо ви знайдете свої Другі Двері, повірте, ви вже не зможете відірватися від цього роману, хоча інколи й хотітиметься. Я не змогла.
Стріла, з тятиви зірвавшись,
Летить, тремтлива й пружна,
Не відаючи в польоті,
У що ввіткнеться вона, — писав Беккер, наче і про Андреа також. Як і про кожну молоду людину, яка починає свій шлях. Так, буде нелегко. Так, болючого зіткнення мрій із реальністю не уникнути. Але усі вони впораються. Вони сильні. Роман вийшов у видавництві «Комора». Окрема подяка перекладачці Ганні Вовченко за особливий настрій.
Ольга Лілік
