Я часто зустрічаюся у своїй пам’яті з Євгеном Гуцалом. У мене з ним пов’язано не тільки яскраві читацькі враження — ми приязнилися років з тридцять. Гуцало був для мене уособленням відповідального ставлення до свого покликання, а також неймовірної творчої активності.
Колись Загребельний нарікав на українських класиків, що вони так мало написали, і називав винятками з-поміж них Франка, Нечуя-Левицького та Винниченка. Очевидно, він мав замір наздогнати їх у творчій проуктивності. Але молодший за нього Євген Гуцало написав не менше Загребельного.
Хай не все воно витримає екзамен часу (є в нього і твори, котрі ставали творчими невдачами), але не може не захоплювати те, що в нього саме писання було способом життя. Цьому було підпорядковано все. Він щоденно, як робітник на завод, їхав з Києва в Ірпінський Будинок творчості і гибів над письмовим столом, мов невольник на галері з веслами в руках.
Євген був людиною на диво доброзичливою і допитливою, а також дивував своєю багатогранністю. Якось потяг мене в ірпінський ліс пройтися, бо йому не писалося. По дорозі і в лісі також він виривав ту чи ту рослину й екзаменував мене: як це називається? Я успішно провалив цей екзамен. А Гуцало на кожну рослину подавав цілу низку назв: латиною це звучить так… на Поділлі це називається… на Слобожанщині… на Поліссі… в Карпатах… Я 
здивовано сказав: «Ти ж закінчив не біологічний, а філологічний. Звідки все це знаєш?!» Він відповів, що вивчав і вивчає флору і фауну, бо це ж стільки дає в уявленнях про світ.
Отоді я і зрозумів, звідки взялося його оповідання «Запах кропу». Оповідання, власне, ні про що. Про те, як пахне кріп. І тільки. Цей ліричний шедевр можна назвати, як завгодно: колекція запахів, гра кольорами, музичний твір у слові і т.ін.
Він з’явився у літературі на тому часовому розломі, коли проза наша вже не могла бути такою, якою вона була. Чимало її канонізованих творінь, бува, навіть обвішані лауреатськими званнями, поповнювали сумний літературний мавзолей соціалістичного реалізму. Поезію вже пронизало магнетичними спалахами новаторства, котре принесли «шістдесятники». У прозі це відбувалося повільніше. Тут чи не найпершим прийшов яскравий репрезентант нової хвилі Євген Гуцало. На нього накинулася критика а ля Шамота, Санов і Ко, бо Гуцало пише «не так». Майже повторилася ситуація (тільки в українському контексті), коли у французькому малярстві раптом з’явилися Моне, Мане, Ренуар, Дега, які також писали свої полотна «не так».
Гуцало зазнав стільки хули і хвали, що їх вистачило б на десяток творчих біографій. Ціла низка його творів заборонялася, він зазнав цензурного терору. Він пройшов складну творчу еволюцію. У нього чергувалися творчі злети і творчі поразки. В останні роки він вибухнув книгою політичної публіцистики «Ментальність орди», в якій пояснив витоки російського експансіонізму і передбачив нову російську інтервенцію на Україну. Тобто недвозначно наголосив: така війна неуникненна і розпочне її саме Росія.
На Гуцала накинулися українські ліберали всіх штибів — усі вони звинувачували Гуцала в неполіткоректності, ба, навіть в ксенофобстві. І жоден з них досі за це не покаявся перед пам’яттю Гуцала.
Його не стало раптово.
Він був уособленням для мене фізичного здоров’я. Обливався кілька разів на день холодною, а взимку й крижаною водою. В Ірпені ходив босий, щоб відчувати свій зв’язок із землею, а особливо ж радів, коли була змога вранці побродити в зарошених травах. Коли бував напідпитку, то любив з усіма боротися, я неоднораз відчув його залізну хватку і твердомаскулінне тіло. І раптом — смерть. Мовби його вцілила ворожа куля. На 58 році життя…
Михайло Слабошпицький
