Культура

Силуети катастроф на тлі захланного літературного болота

… Захланне літературне болото не збиралося втрачати свої позиції. Поясню це твердження на власному досвіді. Коли я за кілька років перед розвалом Союзу подав рукопис віршів до «Радянського письменника», включивши до того рукопису розділ з симфорами, на мою голову у вигляді закритої рецензії посипалися звинувачення й прокльони.

Рецензент, а це такий собі конформіст Леонід Горлач, поет, трудяга на ниві соцреалістичного гетто, певно ж, на замовлення фортечних зверхників (редакцією поезії завідував Олесь Лупій), звинувачував мене у всіх гріхах, а вичерпавши наявні у «фортеці» аргументи, спитав невідомо в кого, чий я їм хліб і чи відчуваю я відповідальність перед народом і партією? А надто перед партією…

Я проковтнув ту гірку пігулку і через якийсь час знову подав рукопис до того ж видавництва. «Фортеця» не здавалась. Моєму редакторові, а ним був поет Василь Осадчий, доручили зібрати підписи в так званих провідних майстрів так званого поетичного цеху СПУ, аби мати підстави для проголошення анатеми й відлучення мене від літератури, щоб я надалі в літпроцес і не потикався.

Василь мусив ходити з моїм рукописом від квартири до квартири, збираючи у спілчанських авторитетів підписи. Підписалися під анатемою всі, окрім одного. Тим винятком був поет Захар Гончарук. А саме він очолював спілчанську секцію поезії. Що робити? І мій земляк Володимир Коломієць – на той час завредакції поезії в «Радянському письменнику» — мусив дати мій рукопис на повторну рецензію.

Повторно рецензував поет комсомольського гарту, колишній інструктор ЦК Компартії України Петро Перебийніс. І рецензія, на моє здивування, була позитивна, себто схвальна. Щоправда, не тому, що товариш Перебийніс був аж надто лояльним до тих, хто розкидає з такою запопадливістю кількома поколіннями конформістів зібране каміння, оголюючи кратер до певного часу погаслого вулкану. Річ у тому, що я, вдруге подаючи до видавництва рукопис, заздалегідь повилучав з нього усі вірші із самвидавської збірки «Симфори».

Цікаво, що коли невдовзі запропонував тодішньому головному редакторові журналу «Київ», а ним саме і був Петро Мойсейович Перебийніс, добірку віршів із ним же рецензованого рукопису, головний редактор, як і личить конформістові, сказав щось на кшталт: «Рецензія – це одне, а публікація в моєму журналі – то зовсім інше. Ми таких віршів не друкуємо»

Із книжки Станіслава Вишенського
«Силует катастрофи»,
видавництво Жупанського, К., 2013 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *