Культура

Бабух, якого любили всі, а не лишень баби…

Оспівую Чайку – особу крилату
Не ту, що витає в захмарній імлі,
А ту, що невтомно у будень і свято
Шука своє щастя на грішній землі.
Василь Бабух.
Чернівці. Жовтень 1978р.

Читаю на звороті світлини Василя Бабуха, яку він подарував мені, коли ще студенткою Львівського університету приїхала в Чернівці на переддипломну практику в редакцію газети «Радянська Буковина».

«Бабух це від того, що він баб любить, чи від того, що баби люблять його?» — запитала подругу, яка вже рік працювала у відділі промисловості і будівництва.

Саме тут і представився мені Василь Іванович Бабух, який «вів» питання будівництва. Я зверталася до майбутньої колеги. Але запитувала її так, аби почув він.

Він почув. І оцінив жарт – розкотисто розсміявся (у редакції – з’ясувалося – любили філологічні жарти) і одразу «вибухнув» імпровізованою «епітафією» :

«Ах!» та «Ух!» – казав Бабух,
Поки дівки з села Товтри
Йому ту штуку не втовкли.
Не стерпівши такої муки,
Помер, сарака, від розпуки…

Кумедні жартівливі «епітафії» (і панегірики, і сатиру) Василь Іванович писав кожному працівникові редакції. Нині бовкнув годинник – писати іншу епітафію. Справжню. Серйозну. Василя Івановича Бабуха не стало…

Важко повірити.
Ще наче вчора постійно зустрічала Василя Бабуха на пішохідній вулиці Чернівців – Кобилянської. Тут він, по важкій недузі, пообідньої пори сидів на лавочці навпроти краєзнавчого музею. В музеї постійно відбуваються виставки народного мистецтва, в яких беру участь. Тож кожного разу, зустрівши мене «під канадським кленом» (як він жартував, бо у затінку дерева біля лавиці він ховався від сонячних променів), завжди знаходив добре слово, щоб похвалити за «очманілі рученята».

Виявляється, був у курсі всіх моїх справ. В тому числі — рукодільно-вишивальних. Коли я дивувалася з його обізнаності, він весело відповідав: «Я ж журналіст, неабиякий, тримаю руку на пульсі життя!». А його фотоапарат, який Василь Іванович постійно носив із собою, завжди був напоготові, щоб зробити кадр, який його «осінив», тобто несподівано сподобався «фотомисливцю».

Такою мене бачив Василь Бабух, як на цьому фото…
Той кадр він зробив напередодні конкурсу «Успішна пані Чернівців», в якому брала участь. «Це добре, що погодилася, — похвалив. – Журналісти так добре і багато розповідають про інших, а от себе показують нечасто і мало…» І тут же, упівоборота, як він це прекрасно вмів, надиктував поетичну «візитку», якою я представляла себе на конкурсі…

Була в тому представленні і моя журналістська робота, і моє хобі, і моя здатність – як він це бачив — вдихати запахи рідної землі. Прочитавши ці рядки, я усміхнулася. Бо слово «запах» оживило спогад про давнє журналістське відрядження, куди нас — кореспондентів кількох відділів редакції Василь Іванович віз своїм помаранчевим «Жигулі». Крізь відчинені вікна автівки проникав густий запах свіжопокладеного асфальту. Той запах допікав пасажирам.

«А мені подобається», — сказала я. «Он як! Мучитися тобі, Оленко, в пеклі, бо любиш запах розпеченої смоли», — пожартував Василь Бабух. І тут же поцікавився, звідки таке незвичне вподобання. Пояснила, що то, мабуть, одна з алюзій дитинства. Бо саме влітку їздила з батьками до родичів – за сонцем, теплом, вишнями, абрикосами. І саме влітку – найщасливішої дитячої пори! – такі густі запахи смоли, асфальту і вугілля у вантажних вагонах потягів, які чекали на відправлення, поки ми сім’єю з валізами переходили мостом над всуціль заповненими коліями…

Сумно, що одна життєва колія – Василя Бабуха — спорожніла…

Олена Чайка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.