Десь 1999-го року чи вже у 2000-му занесли мене Боги нелегкі на конкурс читців. Це були шевченківські дні, то ж мали ми там читати обов’язкову програму — щось із Шевченка, будь-який віршований твір і будь-який прозовий.
Ганяли нас на підготовці страшно, привезли в полтавське музучилище рано вранці. І от там конкурс тих читців починався з дитячого блоку. А тоді вже, пообіді, запускали нас… переростків, які могли устраювать страшні перформенси, кричати шевченком, плакати шевченком, сміятись шевченком, і вмирати шевченком.
В дорослій програмі я теж виступала, але так нєрвнічала, так переживала, шо за те не пам’ятаю нічого, а от дитяча програма запам’яталась.
Маленькі, красиві й чомусь нещасні діти читали виключно уривки з Катерини, Лілеї, поему «Сон» і… «Заповіт».
Був там один хлопчик…
Такий, знаєте, шестирічний прототип голови колгоспу. Друге підборіддячко гарно вкладалося на комірець сорочечки, гудзики піджачка жваво потріскували на животику.
Почався його виступ з того, що в потойбічній тиші, він, схиливши голову в тяжкій зажурі, заклавши руки за спиною, повільним кроком, так, ніби у нього до кожної із ніг причеплено сто літ кріпацтва — ішов на сцену.
Ішов, ішов, та й вийшов…
І став… Став і стоїть… Отак через багатокрапку…
Журі здійняло навіть голови, щоб зрозуміти, що там відбувається…
І от цей хлопчик багатокрапочно здійняв голову і багатокрапочно роззирнувся на залу і… промовчав, теж багатокрапочно… І коли всі вже багатокрапочно перестали щось чекати, він сказав: «Як умру…» — і замовк…
З уст багатокрапочного шестирічного хлопчика це «як умру» прозвучало погрозою… Коли вже всі не сподівалися продовження, він продовжив: «…то поховайте…», і знову замовк.
Чути було як дихають перегаром майбутні актори, як нервово ворушать пальцями майбутні режисери, і як пролітають думки у майбутніх музикантів…
«… Мене… на могилі…»
Залу поглинула віковічна туга… надовго… дуже надовго…
«… Серед степу широкого»…..
Його виступ тривав найдовше. У ньому була втілена вся правічна туга шевченкознавців, і всі багатокрапки світу…
Коли він закінчив, десь за моєю спиною прокинувся майбутній бандурист і сказав, «ну йо нахер, таке життя тяжоле. Де тут пиво продають»…
І тільки через десяток років я зрозуміла, шо Шевченко Тарас Григорович — це не тільки кожух, шапка, вуса і смертельна туга, а й щемна лірика, ніжність, іронія, стьоб і бажання жити без багатокрапок.
Правда перед тим був плач нашої університетської шевченкієністки, яка вже на слові «Григорович» у своїх лекціях починала невтішно страждати і істерично сповідувати тлєн і безісходность.
Татуся Бо
