Суспільство

У прес-центрі, в час «Масола – на засол»…

Коли одчайдухи-студенти своїм затятим голодуванням на граніті площі Жовтневої революції таки втілили свій тодішній лозунг «Масол – на засол!», коли набридлий, як гірка редька, перший міністр із хитрим прищуром оцінювача хутра і голосом пономаря таки поступився кріслом головному плановику Вітольдові Фокіну, у нашому Держагропромі завіяло крутим протягом.

Щодня той скісний подув набирав потуги, найбільше дмухарило на поверсі, де засіло печерицями керівництво. І таки здуло важковаговика, колись наймолодшого аграрного міністра у всьому «есересері», любителя почестей і втіх, комуніста і гедоніста в одному натоптаному кендюшку Олександра Т. На його місце прибув із Донецька заступник голови облвиконкому Микола С.

Мене, «отпєтого руховца», відкликали з почесного заслання начальником канцелярії Держхарчопрому – знову в центральний апарат. Новий керівник доручив формувати тоді ще екзотичну структуру — прес-центр.

А поки я мав продумати положення і підшукати журналістський особовий склад новаційного підрозділу, підкинули мені на допомогу, а радше на пересидку, двох цінних кадрів.

До журналістики вони не мали жодного стосунку, зате послужним списком могли засліпити і зачарувати.

Андрій С. — колишній секретар столичного обкому, а Володимир Д. — той просто геть свіжий відставник з крісла першого серетаря Хмельнцького обкому, ще й — страшно сказати! — чинний народний депутат СРСР.

І оці два дуже «старших спеціалісти» номінального прес-центру одного прекрасного дня стали моїми підлеглими. Хоч стій, хоч падай, хоч плач, хоч скач.

Мусив розподілити ролі з огляду на ситуацію, наближену до весняно-польової: обидва спеціалісти отримали відповідальне завдання зранку ретельно перевіювати всі друковані видання в пошукай бодай речення про Держагропром. І брати це «на олівець» для щоденної довідки керівництву. Ну, а скромну і малопродуктивну писанину всяких прес-релізів та інформаційних повідомлень я — куди подітися? — добровільно-примусово звалив на себе.

За це мої вдячні і слухняні підлеглі, які зазвичай звільнялися від пошукової рутини ще до 9-ї ранку (звичка окуповувати кабінет за годину-півтори до гудка), щедро годували мене спогадами про своє тяжке, самовіддане, безкорисливе, чорноробське служіння народу там, куди, вкаже партія.

За кілька місяців цих душороздирних сповідей я довідався про існування щонайменше трьох десятків різних санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку в райських місцинах Криму, Кавказу, Байкалу, Прибалтики, Карелії і ще в таких едемах, про які сном-духом не відав: в усіх цих милих серцю обителях дум і спокою мої нові колеги, як ви зрозуміли, не раз чесно відбували законні відпустки.

Особливо вражали щирі оповіді про глибокі традиції вшанування керівної і спрямовуючої ролі партійно-радянських лідерів на місцях, які ніжно культивувала схильна до абсолютизму кавказько-азійська частина СРСР.

— Вот в Самаркандє, скажем, — Володимир Григорович гладив п’ятірнею високу сиву гриву і мрійливо голубив очима шмат Хрещатика за вікном. — Там всьо чотко. Собіраєтся, скажем, расширєнноє бюро райкома. Засєдают. В конце пєрвий сєкрєтарь об’являєт, что с ближайшего понєдєльніка уходіт в отпуск, что вместо него — второй сєкрєтарь. Потом всє заходят в комнату одтиха, на чаєпітіє. Садятся на подушечкі, каждий получаєт піалу с чаєм, пєрвий сєкрєтарь дайот послєдніє распоряженія каждому, випівают чай, жєлают хазяіну щаслівого отпуска, встают і уходять. А под каждой подушкой — пачка дєнєг, пєрвому на отдих… Вот, понімаєш-лі, какой порядок, какоє, понімаєш-лі, уваженіє к руководству. Точно так же і в іх райісполкомах. Я вот отдихал с пєрвим Самарканда…

— Це із тим, якого кілька років тому розстріляли за страшну корупцію? — питаю.

— Нє-нє, ето єго прєдшедствєніка… А етот… Етот харошій такой парєнь… Душевний… Познакомілісь в Кісловодске, в домє отдиха… Пріходіт ко мнє в номєр: «Слушай, Валодя, зачєм ти в сталовой кушашєш? Ти ко мнє приходи кушать». Ведьот к себе в номер, откриваєт огромний холодільнік, а там ікра, баликі всякіє, осьотр, перепьолкі жарєние, фрукти, понімаєш… В лоджію ведьот — ящики армянского коньяка, вина разниє, шампанскоє… – і п’ятірнею в кучму — сюди-туди, сюди-туди… Аж потріскує грива від електричного розряду.

Якогось ранку, я тільки-но вмостився за своїм столом, повідомляють вичитане з газет.

— Сєгодня Павлов (був такий очільник уряду СРСР, який потім став ГеКаЧеПістом) повисіл цени на дєлікатєсниє продукти.
— І правільно сдєлал! — рішуче січе повітря долонею Володимир Григорович. — Народу ето всьо равно нє достайотся.
— Правильно, то воно правильно, — кажу, — але моєму «чорнобильскому» синові лікар настійно радить давати потрошку ікри. Де тепер її докупишся..?

Треба знати цей тип людей.
Ще вчора вони рішуче і безапеляційно диктували свої думки тисячам. Але до настроїв тих, хто НАД ними, ніколи не послаблювали чуйки: настрої згори були їхньою скрижаллю, і здатність втягувати ці настрої ще звіддалік, ніздрями, часто рятувала їх від прірви.

А тому після моїх слів обидва дружно і скрушно захитали головами:
— Да-да! Конєшно! Ви прави, Валерій Кіріловіч!
— В своє время я ету ікру мог вьодрамі кушать, — Володимир Григорович пірнає у крісло, витягує ноги з-під столу, знову запускає у гриву п’ятірню. — Но я к нєй абсолютно бєзразлічєн. Мне лучше кусочєк м’яска, понімаєш… А ещьо лучше харошего сальца.., подчєрьовочку, понімаєш. Вот вчера. Іду с работи, возле дома захожу в овощной, а там на полке в банках такая ікра… Как же єйо, забил названіє!..

І п’ятірнею — лясь по лобі, аж його напарник і «партайгеноссе» стрепенувся.
— Шо, кабачкова? — перепитав.
— Вот-вот, Андрюша, кабачковая! Купіл я єйо, понімаєш. Прішол домой, открил банку, намазал ето на хлєб, понімаєш… Попробовал. Слушай, оказиваєтся, очєнь вкусная вєщ!!!

В цей момент я, присяйбі, відчув, як ноги мої м’якнуть, втрачають опору, як заков’язуються у паркеті, мов у баговинні.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.