Восени 1990 року під час Студентського голодування ми сиділи великим товариством на гранітних сходах Майдану, «площі жовтневої революції» і слухали письменників, які прийшли до нас, студентів. Зайшла мова про Київську школу поезії. Мої друзі, 18-20 річні студенти, щойно повідкривали для себе Голобородька, Кордуна, Воробйова, Валерія Іллю. Усі були вражені, що, виявляється, існує така укрліт, що так можна писати українською, і що взагалі поза шкільною програмою є життя.
В тій розмові я вперше почула ім’я Василя Рубана, київського письменника, дисидента, в’язня радянських тюрем і Дніпропетровської спецпсихлікарні. Здається, про нього розповів Ігор Римарук, він сказав, що зовсім недавно вийшла Рубанова збірка «Химера», колись самвидавівська, зараз уже офіційно, в «радписі».
Того ж вечора я перебігла на протилежний бік Майдану, зайшла до книгарні «Поезія» і взяла до 
рук оцю книжку Василя Рубана. Я точно пам’ятаю, що відкрила її посередині, на цьому вірші:
– Я, – жартує, – найхоробріший воїн, –
ще йду по дорозі.
Я пішов у ніч,
мій плащ і ніч злилися,
а матері залишилось шматок дороги
назад
самій
шматок дороги нічної пройти,
шматок дороги нічної –
і зайти в хату.
в хаті повно світла,
в хаті повно сміху,
стоять початі і виїдені тарілки,
стоять випиті і недопиті пляшки,
в хаті густо від сміху
і музики.
Повно голосів
моїх молодших братів,
сестер і родичів.
Всі встали і танцюють,
всі стільці порожні,
і тільки мій стілець найпорожніший…
Сьогодні я була на похороні сина Василя Рубана, Віктора Рубана, який загинув на фронті, захищаючи Україну. Віктор жив у його рідних Лісниках під Києвом, був одним із лідерів місцевої 
громади, захищав Чернечий ліс.
Я думала, як все нероздільно, міцно пов’язано. Як усе стягнуто в один тугий, пекучий, нерозривний, болісний вузол. Доля Василя Рубана, його арешт у 72-му, каральна психіатрія, його головна книжка «На протилежному боці від добра», де він писав «доки я не потрапив у Київ, я поняття не мав про те, як український народ насильно зросійщують, і це насильство безмежне за своєю жорстокістю».
Студентська революція на граніті 1990-го, наше відкриття його поезії, «а матері залишилось шматок дороги назад самій», війна з Росією, загибель Василевого сина Віктора, сьогоднішній похорон і нове покоління, троє сумних і дуже красивих синів Віктора Рубана над його труною.
Люди стояли на колінах, звучала пісня «Пливе кача», коли машина з тілом захисника України Віктора Рубана рухалася центральною вулицею Лісників. Ця вулиця досі називається ім’ям радянсько-російського генерала Ватутіна. І це теж частина нашого вузла. Нашої давньої рани.
Втішає єдине. Ми у тій точці, коли цю рану нарешті всі починають бачити і відчувати однаково.
Мирослава Барчук
