Сьогодні Віктору Кріпченку зі славетної когорти кінематографістів-чорнобильців мало б виповнитися 74… Віктор Кріпченко – український кінооператор, кінорежисер, лауреат Державної премії СРСР, Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії імені Олександра Довженка, володар «Ніки», заслужений діяч мистецтв України.
Колись Маннергейм сказав своїм солдатам — ви перемогли, а політики вкрали вашу перемогу. Щоб таке не сталося у нас, Україна повинна бути пильною. Тому конгресвумен Вікторія Кульгейко з Носівки, більш відома за чоловіковим прізвищем Спартц, підняла хвилю перед контрнаступом ЗСУ. Очисну, вірю, хвилю. Мова йде, звісно, про її заяву президенту Байдену з вимогою перевірити главу Офісу Зеленського Андрія Єрмака.
Мирослава Барчук у Фейсбукові сповістила проникливу і щиру, і сумну, на жаль, вістку – загинув Віктор Рубан, син Василя. Отого Василя Рубана, який попри все [ще за комуняків] написав глибокі і цікаві твори: «Помирав уражений проліском сніг», «На протилежному боці від добра»… З Василем – я добре знався. З Віктором зазнайомився після похорону його батька.
Восени 1990 року під час Студентського голодування ми сиділи великим товариством на гранітних сходах Майдану, «площі жовтневої революції» і слухали письменників, які прийшли до нас, студентів. Зайшла мова про Київську школу поезії. Мої друзі, 18-20 річні студенти, щойно повідкривали для себе Голобородька, Кордуна, Воробйова, Валерія Іллю. Усі були вражені, що, виявляється, існує така укрліт, що так можна писати українською, і що взагалі поза шкільною програмою є життя.
Добрий день, еврібаді! Після цих слів в уяві кожного українця постає людина, про яку кілька років тому мало хто знав. Але російсько-українська війна докорінно змінила цю ситуацію. І нині кожен, від малого до старого, знає, що найвідданішим другом України в її боротьбі з рашистами є дивовижний чоловік з неймовірною харизмою та креативною зачіскою на ім’я Боріс, який поміж тим працював донедавна прем’єр-міністром уряду Великої Британії.
Кремлівський диктатор заулюлюкав укотре черговими погрозами, запевняючи, що ще «не починав». Ніби до цього часу він не вбивав, грабував, гвалтував, людожерив і цинічно при цьому не брехав. Безперервно, зухвало, грубо повторюючи, роблячи одну й ту ж ганебну справу. Чомусь згадується сюжет із праці відомого француза Альбера Камю «Міф про Сізіфа», якій виповнюється цьогоріч 80. Вона викликає певні емоції та думки, що добре «перекладаються» на мову нинішнього часу, пов’язаного з роzійсько-українською війною.
