Десь років десять тому, перебуваючи в своїх чергових балканських мандрах і прямуючи з Будапешта до Белграда, наш автомобільний радіоприймач зловив ФМ-станцію, що транслювалась мовою, яка мене дуже здивувала. Це булла наче і українська мова, але зовсім не сучасна літературна, а якась дивна суміш української, лемківської та закарпатського діалекту. Тим не менше я розуміла все, що там говорили.
Але ніяк не могла збагнути звідки тут, на кордоні між Угорщиною і Сербією, взялося українське радіо та ще й таке дивне. Потім, у каруселі днів, я зовсім забула про цей випадок. І лиш багато років потому Андрій Любка розповів мені, що на півночі Сербії, у Воєводині, вже більше ніж 270 років мешкає найдавніша українська діаспора – бачванські руснаки. Саме так називає себе одна з найменших меншин у Сербії, що налічує десь до п’ятнадцяти тисяч осіб.
І от сьогодні я тримаю в руках книжку, яку написав представник цього мікронароду письменник Микола Шанта. Книжка називається «Паннонське чудовисько». Бажаючи донести свої думки ширшому колу читачів, 
автор написав її сербською мовою. А ми маємо змогу читати її завдяки блискучому перекладу Андрія Любки. Книжка вийшла у видавництві «Апріорі».
Про що ж книжка?
Я б сказала, що це історія життя бачванських руснаків упродовж бурхливого XX-го століття, пересипаного страшними війнами. Оселившись ще за часів Марії-Терезії на османському прикордонні тодішньої Австрійської імперії, ці люди до сьогодні зберегли свою мову та греко-католицьку віру. На долю цього народу випало багато випробувань. Я навіть не уявляю як могла така невеличка жменька людей вижити в оточенні значно більших етносів та ще й зберегти свою культуру.
Мабуть, сааме архаїчний патріархальний спосіб життя допоміг їм зберегти свою ідентичність. Саме повага до людей старшого покоління, до патріархів роду забезпечила цю тяглість традицій. Прикладом цього є звертання до батьків не просто на «Ви», а в третій особі множини. Такий спосіб звертання до старших я ще теж застала і в своїй родині, коли мама говорила про мою бабцю «мої мама». Тож багато чого, описаного автором, мені дуже близьке і знайоме.
І хоч автор починає свою розповідь з 25 серпня 1991 року, з дня, коли сербська армія розпочала облогу легендарного Вуковара, та не лінійність побудови роману дозволяє нам опинитися поміж представниками бачванських руснаків в різні історичні періоди. Ми, наче машиною часу, переносимося у міжвоєнний (поміж Першою і Другою світовими війнами), відносно мирний період. Саме в цей час зроблена фотографія, використана видавцями для обкладинки цієї книжки. На ній мешканці села Джурджево. Вони різні за національністю: русини, серби, хорвати, мадяри, євреї. Та тоді ніхто особливо не надавав цьому значення. Бо вага людини в громаді залежала від чесності та працелюбства, а не відприналежності до певного етносу. Тоді вони ще не знали, що через кілька років фотограф, що робив цю світлину, стане катом для багатьох на фото, бо сааме його мадярське походження дозволить йому таку зверхність.
Саме на Великдень 1941-го року в Сербію знову прийшла війна. Почалася мадярська окупація, яка тільки в Джурджеві забрала на той світ 219 осіб. Здавалося б, жорстокість, з якою мадяри асимілювали місцеве населення, перейшла всі межі людяності і гіршого пережити люди вже б не мали. Але ж ні! Це ненажерне паннонське чудовисько хотіло ще жертв. І в 90-х роках воно знову прийшло брати свою данину людськими життями і долями.
Цю частину історії автор подає, як щоденник свого товариша, радіожурналіста з Вуковара, руснака Мирона Ороса, який він пише від початку облоги міста і аж до свого визволення з сербської в’язниці. Ця частина книжки видалася мені найдраматичнішою. Це наче роман у романі. Бо хто такий русин на цій війні? Він чужий для всіх: для сербів він зрадник, бо має католицьку віру, а для хорватів теж чужий, бо пише кирилицею, як серби. Як можна вижити за таких складних обставин? Розповідь Мирона пронизана невимовним болем. Але в ній є багато роздумів і глибокої філософії.
Я читала книжку невеликими порціями, бо нараз мозок не сприймав цього сконцентрованого зла та несправедливості. Але опис автором ситуації був дуже співзвучним з моїм особистим баченням цієї страшної і абсурдної війни. І тут я хочу навести слова одного із співкамерників Мирона – професора Михайла Павловича, які мені дуже імпонують: «Зла не існує. Або ж принаймні воно не існує саме по собі. Зло не є вірою чи любов’ю, що існують так само, як світло і тепло. Зло є недостачею Бога, відсутністю Божої любові».
Зараз я можу впевнено сказати, що роман «Паннонське чудовисько» — це найкращий твір про балканську війну, який мені довелося читати. Мені б дуже хотілося, щоб цю книжку прочитало як можна більше людей у всьому світі. Можливо це б стало запобіжником для нових страшних етнічних конфліктів. Хоча розумію, що чудовисько війни живе своїми законами і ми ніколи не знаємо коли і де воно може прокинутися.
Я щиро вдячна Миколі Шанті, а відтак і Андрієві Любці за те, що мала змогу прочитати цей глибокий і пізнавальний твір. «Паннонське чудовисько» — це роман, який безумовно вартий найвищих літературних нагород і титулів.
Сподіваюсь, що колись це станеться і літературний світ оцінить твір Миколи Шанти визнанням, на яке він заслуговує.
Галина Новосад
