Культура

Біло-чорна тінь Любомира Стринаглюка

Куди мені, білому, податися?
– у храм невідомої радості.
з ким мені, вбогому, запізнатися?
– з повелителем ласки (назирці).
чого мені в нього прохати?
– повного місяця в хату.
які із облич цілувати?
– від першого по дев’яте.

Куди мені, чорному, подітися?
– у сад, що горить самоцвітами.
з ким мені, багатому, зустрітися?
– з багряними мертвими квітами.
чого мені в них попросити?
– зірку ранкову зросити.
яку пелюстку цілувати?
– шістсот шістдесят п’яту.

(Любомир Стринаглюк. Медовий кумир. Івано-Франківськ. 1998)

Любимир Стринаглюк так і залишився на межі, навіть не на роздоріжжі. Його завжди кидало в крайнощі: від літератури до нелітератури, від християнства до єресі, від гри в політику до аполітичности, від любови до нелюбови.

Біло-чорна тінь його супроводжує. Схильність до містицизму аж трохи дивна, по-гоголівськи загрозлива. Бо з кожної тіні прозирає обличчя спокусника. Ніби два ангели, дня і ночи, б’ються за нього і б’ються в ньому.

Оці образи-знаки «повного місяця», «ранкової зірки», «повелителя ласки», «багряних мертвих квітів», «пелюстки шістсот шістдесят п’ятої», оце загравання з магією чисел «від першого по дев’яте», — це не просто слова, а якісь магічні закликання і підготовка до жертвопринесення.

І сам Любомир більше нагадує не поета, а Жерця Дня і Ночи, служителя єретичної секти, який заграє з темними силами, не для перемоги над ними, а щоби пізнати таїну їхньої могутности. Що буде, коли б йому відкрилася таїна? Яку сторону він би вибрав? Якому «повелителю ласки» служили б його слова-заклинання?

Чи це лише запитання? Чи віщі знаки-символи? Відповіді поки що ніхто не знає, у тому числі й автор…

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.