… Пригадую як наші новорічні свята у «Деснянці» починалися з твого Дня народження. Ми поспішали відписатися в номер, щоб святкувати. Назавтра ще доїдали, післязавтра прикрашали лелітками хвойні букети, а там уже й старий рік дружно проводили… Ти завжди була душею компанії, твій заливистий сміх було чути здалеку. А поєднання твоїх золотавих локонів і елегійно синіх очей з гострим перченим язичком — взагалі надзвичайне явище!
Твоє «Дусику, ти така делікатна як панська… хммм… болонка» мене й досі веселить. А які проникливі вірші у тебе народжувалися у хвилини натхнення! При цьому ти ніколи не гралася з римованим словом, як це завжди робила я, твої стосунки з поезією — глибокі, щирі і плідні.
Про твої професійні якості і талант журналістки можна багато не розписувати — читачі й шанувальники «Деснянки» знають за що люблять твої публікації.
Мені завжди подобалося в тобі те, що ти ніколи не грала якусь особливу Людмилу Пархоменко, ти завжди була і залишаєшся Собою. Ти можеш голосно на щось обурюватися, відстоювати свою думку, а через дещицю часу витирати сльози, бо тебе до глибини душі вразили якась історія, спогад чи світлина.
Ти ніколи не була манірною пані, хоча завжди виглядала на всі сто. І лише твої колеги знали що ти провела вихідні не на пляжі в шезлонгу, а із сапою на городі, в саду, у квітнику та біля хазяйства. А вночі писала матеріали в номер. А потім ще й вірші завітали і попросилися на папір…
Десь у твоєму садку росте й молодильна яблуня.
Передивляючись світлини, розумію що збігли роки і я дуже змінилася. А от ти — така, як і була: молода, красива, мрійлива і романтична. І хоч я давно не в «Деснянці», наші спогади і веселі голоси лишилися у її стінах. Можливо, й відлунюють, лякаючи вечірню або світанкову тишу…
Сьогодні хочу побажати, щоб усе дороге тобі процвітало: твої сини, твоя газета, твоє обійстя, твої вірші. І обов’язково — ти сама. Будь щасливою! Многая літа!
Євдокія Тютюнник
