Серед поезій, зісланих мені,
Є кілька строф блаженного спокою.
А інші всі – від світу. І сумні.
І писані непевною рукою.
Вони – епоха. Дивна і мала.
Її, мабуть, поглине з часом Лета.
У них не менше ні добра, ні зла,
Аніж довкола. І в душі поета.
Вона також роки переживе.
В тутешньому, звичайно, розумінні.
І ще, ачей, повідає нове.
Про речі тлінні і, либонь, нетлінні.
(Тимофій Гаврилів. Арабески пам’яті. К. 1995)
Наприкінці березня 1996 зателефонував мені знайомий піїта, аби поділитися преміяльною кривдою. Я поїхав до нього і знайомий розповів свою майже драматичну історію. Зателефонував йому Кордун і повідомив, що премією “Благовіст” вирішили відзначити дебютанта, а піїтові не давати її, бо він працює в університеті (хто не знає економічної ситуації середини 90-х, тому важко вловити суть кордунової аргументації, тим більше, що премію давали в якихось там долярах).
Спроба пояснення Кордуна була і смішна, і образлива, мене би також після такого дружнього заспокоєння шляхи трафляли. Він міг просто нічого не повідомляти. І тут моєму знайомому приходить в голову ідея зателефонувати дебютанту і запросити до себе, аби повідомити йому про лавреатство (офіційної інформації ще не було). Молодий піїта приїхав і ми познайомилися. Ним 
був Тимофій Гаврилів. На згадку про те знайомство маю книжку від автора.
Гаврилів – перфектний германіст за фахом, здається, вже й доктор філологічних наук, поет, перекладач, есеїст, прозаїк. Знову ж таки, – перфектний автор-академіст у всіх сферах літературної діяльности.
Декілька років тому він спробував підняти питання етики в справах перекладацьких, і в боротьбі з кон’юнктурою зазнав поразки. Бо результату його правда ситуації і характеристика одного з чільних кон’юнктурників цієї галузі не дали: єдине, що змусило того чоловіка потрудитися над перекладами, на які були виділені стипендіяльні кошти і вже відзвітовано про роботу, а самої роботи і близько не було.
Гаврилів залишається автором-самостійником. Він активно працює, пише, перекладає, але про нього не говорять. Якби не славний фейсбук, – не знав би, чи автор живий. Тоді, як такого рівня авторів у нас можна порахувати на пальцях однієї руки, і то буде проблема пошуку.
А ранні вірші Гавриліва майстерні і модерні. Щось є у них від пізнього Бажана – досконала форма, строгість композиції, шліфована мова і філософська складова.
Євген Баран
