Культура

Я була у нього перша, він у мене — сьомий

«Пий, Олено, із відра! – Від Володі і Петра!». Часто перечитую цей оптимістичний напис на дерев’яній різьбленій бочівочці. Цей яскравий сувенір отримала у день свого народження. Володимир Михайловський — новий заввідділом культури та освіти газети «Радянська Буковина», де я працювала восьмий рік, і літературний редактор газети Петро Палій (з робочим місцем у нашому відділі) «довітали» (так вони казали) мене «у камерній обстановці» після офіційних поздоровлень в кабінеті преси, де відбувалися щотижневі «лєтучки».

Щоразу прочитую цей напис під час великих і малих «порядків» у своїй оселі. Адже досі бочівочка вірно мені служить. І веселий заклик, викарбуваний на внутрішній стороні покришечки, як тільки її відкриваєш – одразу звучить алегорією повноти життя, яким треба жити, і характеристикою самих авторів цього побажання, які саме таким — наповненим в усіх аспектах — життям і жили…

Тоді, після більш як півроку роботи за трьох (у відділі доти працювало аж троє співробітників, а тут мені довелося «тягнути воза» самотужки) новий завідуючий був як подарунок долі. Після відділу ідеології, де Володимир Михайловський працював кореспондентом, відділ культури та освіти – перший (і останній, аж до обрання на посаду редактора вже незалежної газети «Буковина»), яким він керував. Отже, я була у нього перша. А він у мене — сьомий. Сьомий керівник відділом за час моєї роботи в «Радянській Буковині». З Володимиром Іларіоновичем я пропрацювала найдовше – п’ять років.

Порівняно з попередниками це був найдемократичніший «зав». Та найперше – журналіст з власним творчим обличчям, впізнаваним пером. Його професійні якості визначала людська небайдужість. Знайти майбутню тему в звичайному листі до редакції (а ми повинні були відповідати й реагувати на кожен лист), побачити в долі людини суспільну проблему, домогтися розв’язання конфлікту, а то й захистити скривджену вчительку чи ветерана праці…

Володимир Іларіонович був легким на підйом, щоб поїхати (не раз і не два, а скільки потрібно) у журналістське відрядження, аби самому детально розібратися, які ж аргументи ставити на ваги Істини й Добра. Дуже часто доробок журналіста Володимира Михайловського «обростав» задумами Володимира Михайловського-письменника… Відтак часто героям своїх публікацій він був за друга й порадника у житті!

Дружив він трепетно і делікатно. Будь то професор медицини Володимир Круцяк, наставник сина Сашка в Чернівецькому медінституті, чи виконавець авторських пісень, який мріяв про велику сцену, Роман Барановський, позаштатний дописувач відділу, людина з особливими потребами, Володимир Шевченко чи скульптор Дмитро Горшковський. Саме з цим митцем Володимир Іларіонович обговорював тоді проект надгробного пам’ятника на могилі улюбленої донечки Марини, яка згасла передчасно. Обговорював у всіх деталях, нюансах. Дослухаючись до думки художника і висловлюючи йому свої побажання, а радше душевний біль батька, людини, митця…

«Понеділок починається в суботу». Так я назвала свій матеріал, написаний позапланово, після суботнього й недільного рейдів (трапилася нагода і головне – транспорт!) з бригадою фахівців у сільські заклади культури. Володимир Іларіонович, прочитавши репортаж, похвалив за ініціативу й письмо і одразу ж пішов у секретаріат «вибивати» місце для публікації на злобу дня у найближчому номері. Бо хоч газета виходила щодня (крім четверга й неділі), матеріалів було «завізно» — щільна черга…

В той час і у відділі культури та освіти редакційні понеділки також розпочиналися з попередньої суботи: ми ділилися враженнями від новинок — прочитаного в «товстих» журналах і літературних газетах, обговорювали фільми авторського кіно з абонементного показу в кінотеатрі імені Ольги Кобилянської, звітували одне одному про свої публікації в республіканській і всесоюзній періодиці, розповідали про плани, які народилися… Володимир Іларіонович одразу ж брав на олівець те чи те цікаве судження (однодумця чи «опонента») відтак не забував до них повертатися, завжди висловлював свою думку, особисте ставлення.

Якось під час своєї відпустки, яку проводив у горах, у неділю (!) подзвонив мені, щоб «по гарячих слідах» похвалити за суботню публікацію «Згасає серпень – школа жде»: «Найперше подумав: навіщо так багато й щільно – аж дві полоси? Та коли почав читати, не зміг відірватися. Як зачепила від першого абзацу – так і не відпускала до останнього. Міцно «закрутила» сюжет! Оце й телефоную під свіжими враженнями. Молодець!» «Молодець! — подумала я, — якщо спеціально телефонуєте, щоб похвалити, що навіть на відпочинку зацікавлено стежите за роботою свого відділу…»

Між тим публікацію відзначили на редакційній «лєтучці», але (як з того випливало) чомусь не підтвердили належним гонораром… Це стало вирішальним, аби прийняти запрошення редактора – Віталія Колодія перейти на роботу в редакцію новоствореної обласної газети «Буковинське віче». Віталій Дем’янович формував команду однодумців. Вочевидь, я до них належала — три роки поспіль працювала під його керівництвом у тому ж відділі культури і освіти…

… Своє напутнє слово на «вдалий політ з нового гнізда» Володимир Іларіонович завершив ліричним «Ех, Олено, краще б ти, як завжди, сиділа навпроти за своїм робочим столом …» Розуміла — то просто комплімент. Але ж який! А в компліментах жінкам — пересвідчилася — Володимир Іларіонович був справжній віртуоз, сказала б, основоположник окремого жанру, якщо колись про такий заговорять. Вчасний комплімент Володимира Михайловського одразу нейтралізував образи позаштатних авторок нашого відділу на невмотивовані (на їх погляд) втручання й скорочення тексту, з якими вони врешті погоджувалися, надихав до написання матеріалів, яких доти вони писати не хотіли, мотивував продовжити тему, яку порушили, в наступних публікаціях… Знаю кількох авторок, яких редакційні доброзичливі уроки Володимира Михайловського спрямували на стежку літературної творчості…

Зрозуміло, що з переходом в іншу газету не поривала творчих зв’язків з відділом культури та освіти, який став відділом культури і національного відродження, з колегами редакції «Буковини», в якій з часу студентської переддипломної практики розпочалася моя журналістська біографія. Володимир Михайловський, якого обрали редактором уже незалежної газети, всіляко заохочував до співпраці: «Чекаємо на твій театральний огляд!», «Ніхто, як ти, не розповість про діяльність жіночих товариств!», «Запланували в номер твою розповідь про поїздку до українців зарубіжжя»…

Володимир Іларіонович вважав пріоритетними теми, які започаткувала ще в «Буковині», а саме в час, коли в редакції було створено осередок Товариства української мови імені Т.Шевченка (яке згодом переросло в товариство «Просвіта»). Культурно-освітні заходи, які організовувала й проводила разом з колегою — Миколою Шкрібляком, збирали, без перебільшення, цвіт інтелігенції з Чернівців і різних куточків області. А як ми з Миколою старалися передати ту неповторну атмосферу в своїх матеріалах!…

І Володимир Михайловський про все те достеменно пам’ятав. Тому й запропонував долучитися до створення книги, яку готував і впорядковував до 150-річчя «Просвіти». Восени 2013–го року відібрав і підготував до книги двадцять моїх публікацій у періодиці. (Шкода однак – не всі «побачили світ» в ювілейному виданні…). І несподівано в січні 2014-го Володимира Іларіоновича не стало …

Але і зараз свіжовидрукувані сторінки книги, яку задумав Володимир Михайловський і завершила колега Людмила Черняк, нагадують мені про пам’ятні миті творчого, професійного й людського спілкування з Майстром.

Олена Чайка
На фото угорі: після зустрічі з народним артистом Молдови Іоном Суручану,
яку проводила в літературно-мистецькій вітальні газети «Радянська Буковина»
з колегами Володимиром Михайловським та Іваном Крецу з газети «Zorile Bucovinei»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.