Серед поезій, зісланих мені,
Є кілька строф блаженного спокою.
А інші всі – від світу. І сумні.
І писані непевною рукою.
Вони – епоха. Дивна і мала.
Її, мабуть, поглине з часом Лета.
У них не менше ні добра, ні зла,
Аніж довкола. І в душі поета.
Коли Гена не працює і просто сидить на вулиці Кобилянської — це щось із чимось! Всі з ним розкланюються, весело вітаються і намагаються поговорити. Справа в тому, що коли він працює, з ним не те що поговорити, навіть привітатись неможливо. Він зайнятий роботою! А сьогодні нема світла, і Гена не працює. Він сидить на лавці і згадує своє минуле під розмірений гул генераторів. Згадує насамперед молодість. Свою та міста, в якому виріс.
Дякувати Богу, що я дожив до того дня коли на щиті монументу Батьківщина-мати тепер сяє український герб… Ще у школі мріяв стати журналістом-міжнародником, або дипломатом. Після школи їздив поступати у ВУЗи в Москву. Звісна справа, у МГИМО з правом переадресування документів в ИСАА на факультет Іранознавства та Арабістики (Іран і Близький Схід). Зрозуміло що “промазав”.
