Опрацьовую спогади одного чоловіка й натрапляю в них на знайомі прізвища талановитих, хороших людей, нині вже покійних письменників-земляків Станіслава Реп’яха, Володимира Сапона… Направду мені не вистачає всі ці роки дружнього плеча пана Володимира…
Якось особливо йому вдавалося підтримати словом, порадою і в коментарях, і в листах на електронну пошту, і в телефонних розмовах. Робив зауваження щодо віршів тактовно, завжди приватно, відчувалось, що хоченавчити й справді поділитися досвідом. Хворів уже, але прийшов мене підтримати, коли презентувала якусь із книжок в Чернігові.
Потім ця звістка про смерть…
Подумала, що давно не говорила з Дмитром Головком. Днями неодмінно зателефоную. У нас із ним схоже спіклування. Зустрічалися раніше часто. Редагував мої тексти, писав передмови. Ковід вніс до всього свої корективи… На жаль. Практично не зустрічаємося.
Але поки, ті кого поважаємо, любимо живі й здорові, треба насолоджуватися спілкуванням. Бо то невдячна справа — відкладати щось на потім. Те потім не завжди настає… Хіба що після поетів, залишається їхня поезія. І далі вже, навіть через роки, говорить з нами за них. Ось як ці ряки із сонету Володимира Сапона:
На Магістрацькім озері човни
До берега прип’яті ланцюгами,
Їх листям засипають і дощами
Вітрів осінніх дикі скакуни.
Вода рябіє аж до глибини,
Де карасі дрімають під корчами.
Лежать над прибережними стежками
Копички сіна, ніби валуни.
Старий вагончик, мов на вітражі,
Живуть по черзі в нім лиш сторожі.
На ганку пес, рибальські сохнуть сіті,
Димком навпроти пихкає плита.
А під вікном безсмертник доцвіта,
Немов краплина синьої блакиті.
Тетяна Череп-Пероганич
