Культура

До роковин Володимира Короткевича

«Груша цвіла апошні год» — так починається роман Уладзіміра Караткевіча «Колосся під серпом твоїм», видатного білоруського письменника, одного з моїх улюблених. Йому сьогодні — 90 років. Чому улюблений? Певна річ, майстерністю письма, але не менше національною правдою.

Згаданий роман — про атмосферу Білорусі напередодні повстання Кастуся Калиновського 1863 року. Попри радянську\російську цензуру він зумів показати білорусько\литовський національний дух, але я дивуюся як йому вдалося показати відсутність класової боротьби, без чого соціалістичний, так званий, реалізм був натоді немислимий…

А повісті «Дике полювання короля Стаха» та «Чорний замок Ольшанський» стали класикою, адже за ними були зняті фільми. Недарма Уладзіміра Караткевіча любив наш Роман Іваничук — у них схожа настроєвість національного чуття.

Уладзімір Караткевіч прожив лишень 54 роки, але створив цілу бібліотеку білоруського роману. І книга, що на світлині з моєї домашньої бібліотеки — ще й пам’ять про українку Ніну Антоненко з села Авдіївка, котра, дізнавшись про мою любов до Білорусі, привезла її з Мєнська. Шкода, що їй не трапилося купити інші томи.

А ще пригадую, як у Гомлі я у книжковій крамниці запитав про книги Караткевіча, і мені принесли їх кілька, а я зневажливо пхикнув: «Е-е, ні, та ж вони російською!».

Продавчиня здивовано запитала, чуючи мою українську мову: «А якою ж ви б хотіли?». І коли я спокійно відповів: білоруською, на її обличчі помітив здивування і навіть ступор. До речі, на тлі портрету бацьки Лукашенка…

Колись на факультеті журналістики Київського університету, коли я був студентським деканом, ми їздили офіційно зі студентською делегацією до Мінського університету. І там, на весь факультет, нам показали єдиного студента, що скрізь і всюди принципово говорив білоруською. Він у них не тільки перебував під наглядом КГБ, але й серед своїх його вважали «чудіком». Коли ж приймаюча сторона почула, що вся наша делегація повсюдно і спокійно, без демонстрації, говорить українською — дивувался і захоплювались! Коли ж я на сцені пов’язав їхнього декана українським рушником, символічно заручивши його з нашим факультетом, зала аплодувала бурхливо — і нашій мові, і рушнику, і Україні. Як шкода, що я не запам’ятав прізвища того напропалого білоруського студента — як то склалася його доля у притлумленій Білорусі? Та, певно, що завдяки таким впертим і дякуючи підігріву романами Уладзіміра Караткевіча, Білорусь ще має шанс і надію.

«Рэдкае на такім поўдні і таму слабое, уставала над зямлёй паўночнае ззянне».

Василь Чепурний

P.S.
Років ендцять тому кілька тижнів довелося жити в Гомелі. У вільний від роботи час влаштовував собі дозвілля: відвідував виставки, музеї… Кілька разів був  у місцевому театрі. Якось побачив афішу про постановку “Дикого полювання короля Стаха”. Купуючи в касі квитка, касирка попередила мене, що вистава білоруською мовою. На мою репліку: “А на якій же вона ще має йти в Білорусі?”, – касирка зніяковіло промовчала… Вистава надзвичайно сподобалася. А ще сподобався гомельський глядач, якого була повна зала і який стоячи аплодував акторам по завершенню дійства.

Олександр Соломаха

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.