Не один рік присвятив я журналістсько-видавничій справі. Нині, перебуваючи на пенсії, перебираю в шухлядах «редакторські заначки». Й натрапив на манускрипт Лінха Переяславця (Першокиянина). Не пригадаю, як він, рукопис, до мене потрапив. Її, тої автури, мав я чимало. Обличчя й події перегодом стираються з пам’яті.
Колись мій редакторський стіл був завалений манускриптами. Тепер не доберу, як усе стліло вмах. Їй-бо, час невпинно біжить, залишає по собі цікаві історії. Й ся, дивом уціліла, що кортить мені оприлюднити, також забавна. Чому власне її виношу на люди?
Минулого тижня голова Держархіву Анатолій Хромов заявив: «Наприкінці 80-х, у 1990 році дуже великі масиви документів за негласною установкою були знищені. Зробили це технічно – просто скоротили терміни їхнього зберігання, але це був негласний наказ – зачищати документи», – пояснив Хромов.
Голова Держархіву уточнив: щодо радянських спецслужб куди краще збереглися документи 30-40-х років, ніж 70-80-х. «Тому що саме ці документи могли загрожувати політичній еліті, яка одразу потім (після розпаду СРСР – авт.) прийшла до влади в незалежній Україні», – зазначив він.
Хромов додав, що конкретні списки агентів спецслужб 70-80-х років майже не збереглися, тому довести причетність когось із нинішніх політиків до КДБ вкрай важко. Натомість списки пізніших років в архівах є, проте вони «не такі політично актуальні».
Що мене й напоумило!.. Оприлюднити призабутого автора уривок з манускрипту. Мо’ й сам автор рукопису Лінх Переяславець (Першокиянин) віднайдеться та нагадає про себе. Буду щиро вдячний.
Ярослав Орос
… Лінх, обіймаючи посаду завхудвідділом видавництва «Вік», мусив варити головою, не дати маху з підбором творів, що з його подачі мають вийти у світ. Адже за роки Незалежності в Полуботках повидавали тони друкованої макулатури. Спробуй тепер відділити зерно від полови. Й завжди Переяславцю на підмогу приходив шанований у літературно-видавничій тусовці директор книжково-журнальної фабрики Достоєвський Федір Михайлович. То се, то те підкаже, зведе Лінха з підхожим фахівцем. Тож-бо через Федора Михайловича Переяславець обростав нагідними знайомствами, що йому пособляли в роботі. Найбільш своєрідний, з ким запізнався Лінх, – живий класик, громадсько-політичним діяч, академік, незрадливий поет: «Я комуніст – і цим усе сказав». Звичайно, ідеться про Бориса Олійника.
Тими роками він, Борис Ілліч, разом з кручено-перекрученим, але талановитим актором Богданом Ступкою мали доступ до тіла Януковича, бо обоє були членами Громадської гуманітарної ради при Президентові України. Переяславець натоді вже встиг підготувати і 
видати досі не бачений в Україні роман «Поклади золота» Винниченка, й замахнувся на ще два твори Володимира Кириловича, ні разу ніде не надруковані, що припадали пилюкою в архіві.
Роздобувши копії жовтявих рукописів «Лепрозорію» й «Нової заповіді» та замовивши до них фахові післямови, Лінх подав їх на затвердження директору «Віку». Той, як завжди бідкаючись, що «се дорого коштуватиме, варто б підшукати, звернутись до меценатів», нехай би хто-небудь з них брязнув гаманцем, розв’язав калитку, словом, розколовся на гроші…
Завхудвідділом хотів було нагадати шефу, що ніхто інший, а саме він зобов’язав його підготувати до друку неопубліковані твори Винниченка, та звільна міркуючи, махнув рукою:
– Добре… Щось придумаємо. Я підготую листа за вашим підписом на ім’я Януковича, нехай би держава нам посприяла. Може, влада змилостивиться й виділить незначні кошти на видання двох, досі ніде ненадрукованих творів Володимира Винниченка, адже він – перший голова уряду УНР, формально спадкоємиці нинішньої України.
Безперечно, директору «Віку» сподобалася така затія:
– Чудово… Тільки, хто передасть особисто у руки Януковичу наше клопотання? Бо, якщо його надсилати поштою, не вам кажучи, – неодмінно загубиться.
– Борис Олійник.
– О, ви знайомі з самим Олійником… – у шефа очі полізли на лоба очі.
Борис Ілліч мешкав неподалік «Віку», через квартал. Його м’яка, непорівнянна пол[ь]тавська вимова, чіпкий проникливий погляд з-під роками вилинялих ледь примружених вій, несквапність, можна сказати: оте мрійливо-степове цоб – цабе, а над усе зашкарубла розсудливість власне українсько-радянського незгіршого поета, політика, громадського діяча й викликали повагу в першокиянина. Такого як Олійник, прикинув в умі Переяславець:
… Не візьмеш на макуху,
Він з оддаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто, по духу, – сучий син…
Старший за Лінха на чверть століття, Борис Ілліч запримітив у Переяславцеві щось своє, близьке, рідне, й ділився з ним віч-на-віч сокровенним: од часів царя Гороха до не так давніх днів.
Першокиянин уникав, не чіпав у розмовах просяклий до кісток його, Олійника, комуно-православний світогляд, здебільш цікавився тим, про що не почув би ні від кого у «сторозтерзаному» (за Тичиною) Києві. Допитувався про новоявлених сурмачів і поводирів укрзагалу, які ще вчора били себе в груди затятими комуністами, й ураз, коли грянула Незалежність, попаливши свої червоні партквитки, поставали націоналістами. Таких у Полуботках – хоч греблю гати. Се: більш усього й непокоїло Переяславця. Позбавлення святості!
Борис Ілліч мав звичку раз-двічі на тиждень зателефонувати Лінху наприкінці робочого дня й натякнути, що він, мовляв, виходить на променад. Першокиянин, не гаючись, долучався, й 
удвох вони прогулювалися дитинцем, засиджуючись дорогою то в одному, то іншому з недешевих шинків. Олійник, як сам висловився: «Своє барило оковитої випив», уже не вживав алкоголю, замовляв тільки міцний, запашний чай, а Переяславцю, частуючи, пропонував узяти щось міцненьке. Лінх, сам собі не вірячи, відмовлявся від сорокаградусної, цмулив лише крафтове пиво, аби, з часом підпивши, чого не брякнути зайвого. Борис Ілліч розповідав, скажімо, про добрі стосунки, що склалися у нього з Раїсою Максимівною та вельми погані – Михайлом Сергійовичем Горбачовими:
– Вона – щира українка, а він – покруч вільховий, – Олійник мав про них свою думку, що виробилася під час його дворічного перебування в Москві на посаді заступника голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. Ідеться про часи, коли Союзу ось-ось мав настати гаплик.
Олійник увійшов був у довір’я подружжя Горбачових; Раїса Максимівна не раз телефонувала Борису Іллічу до Києва, як він одлучався додому:
– Негайно беріть квиток на літак і чимдуж до Москви. Треба порадитись. Та, – застерігала, – про те не має знати жодна душа в Києві. Знаємо їх, ваших прихвоснів…
Нічого не вдієш, Олійник околясом, аби йому не наступило на п’яти недремне око українського відділку КҐБ (Бориса Ілліча тут уже пасли за його викривальні крамольні виступи на захист українських старожитностей, і не могли пробачити, як він на XIX конференції КПРС у Москві вперше заявив на всесоюзному рівні про Голодомор), добирався в білокам’яну раз-по-разу потай.
– Раїса Максимівна з розумом валила Союз, а Горбачов, який у всьому їй догоджав, виявився відтак – продажна держиморда, – Олійник непримиренно ставився до Михайла Сергійовича, ба навіть написав про те книжку.
Не оминав Борис Ілліч у розмовах з Переяславцем і своє парторжне минуле (одинадцять років він очолював парторганізацію Спілки письменників України) та співпрацю з КҐБ (був штатним аґентом, здається, у званні полковника). Пишався, що за оті одинадцять років його на найвищій партійній посаді у Спілці жоден з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати. Ні разу не підписував він колективних листів проти осоружних КПУ борзописців, і якнайменше строчив куди треба на своїх колег по перу:
– Наприклад, Яворівський тихцем приходив до мене, капав на Павличка, Павличко на Драча… Та я знав, що в кожного з них є сім’ї, намагався, звісно, як міг замовчувати те все в своєму спілчанському кабінеті.
Ким тільки Олійник не був, а насамперед – кожною жилкою уособлював образ Поета. Ба навіть, [яскраво проявляється], як водив козу до пізньої ночі по Володимирській вулиці, на якій власне під №33 розміщається будівля центрального управління нинішнього СБУ. Якось налигавшись до чортиків з композитором Іваном Карабицем, той якраз проводжав Бориса Ілліча додому, Олійник, візьми, і каже:
– Іване, хочеш, я покажу тобі свій кабінет?
– Де?
– Ось тут, – показав на не вельми привітні двері, хоч насправді за тими дверима не було ніякого кабінету Бориса Ілліча.
– Вигадуєш…
– Дивись, – Олійник натиснув на прищик дзвінка біля одвірка.
За якусь мить відчинилися двері, й на порозі намалювався черговий офіцер СБУ:
– Слухаю вас…
– Добрий вечір… – Борис Ілліч спробував був представитися.
– Уже ніч глупа надворі, – черговий укмітив одразу з ким має справу.
– Я – Борис Олійник, хочу показати… – лишень повернувся до Карабиця, як від Івана і слід охолов, накивав п’ятами.
Пізнього ранку прокинувшись, він запитує у дружини:
– Мені ніхто не телефонував?
Зозла почув у відповідь:
– Кому ти, п’янюго, потрібний.
– Слава Богу, що мені ніхто не телефонував.
Хоч перегодом у кулуарах Верховної Ради його зустрів голова СБУ й жартома кинув:
– Борисе Іллічу, не лякайте посеред ночі наших співробітників.
Знічев’я пригадалося Лінху й така іскрометна риса Поета. Його, Переяславця, побратим Золтан Потокі домігся від міськради встановлення погруддя Шандору Петефі на нинішній Бульварно-Кудрявській вулиці в Києві.
– Ти зміг би запросити Бориса Олійника на відкриття пам’ятника? – поцікавився Золтан у Лінха.
– Чому б ні.
Морозно-колючого грудневого дня, коли на Бульварно-Кудрявській вулиці розпочалися урочистості, мало хто з чоловіків скинув головний убір. Уже в літах, закутаний у дві в’язані шапки Борис Ілліч, підійшовши неквапно до святково вбраного гурту, оголив свою рідку сивину, й низько вклонився увічненому в бронзі Шандору Петефі та виголосив про поета палке, щире слово, що, без перебільшення, зігріло кожному на хльосткому повітрі душу.
Про Олійника можна розповідати годинами, та нам слід завертати голоблі до «Віку», бо його директор, так і не дочекавшись виділених коштів од Януковича на видання двох творів Винниченка, розчарувався в Борисі Іллічу:
– Він ні на що не здатний…
