– Стандартне капучино, – замовив я.
– Стандартне капучино, – як німфа Ехо, повторила за барною стійкою дівчина. Я розрахувався й примостився біля вікна, з якого було видно, як біля станції метро снують люди.
Капучино по-київськи
Daily Archives: 2 Лютого, 2021
Борис Олійник. З віднайденого манускрипту
Не один рік присвятив я журналістсько-видавничій справі. Нині, перебуваючи на пенсії, перебираю в шухлядах «редакторські заначки». Й натрапив на манускрипт Лінха Переяславця (Першокиянина). Не пригадаю, як він, рукопис, до мене потрапив. Її, тої автури, мав я чимало. Обличчя й події перегодом стираються з пам’яті.
Про людей і про сміття
Йду річковою заплавою і бачу, як двоє парубків з легковика вивантажують усілякий мотлох. Побачили мене з великою собакою – сіли хутко до кабіну і гайнули. Полишили чималу купу сміття. «Ну от, бачиш, які падлюки, – кажу Лоріку (собаці), – Батьківщину засмітчують». Мимохіть подумав і про нашу безладну країну, і пригадалася історія про молодого лікаря.
Сергій Проскурня пішов…
… Мабуть, вирішив поміняти точку споглядання. Власне, цього він і прагнув постійно — щоби була стереоскопія бачення, щоби не було статики у культурному космосі. Віднині його душа — на іншій орбіті. Сумніваюсь, що й там вона запрагне якогось спокою, статики.
Пиріг для Сергія Проскурні
Я вчуся говорить: «Його нема». //За вікнами клубочиться зима, //І око сльози більше не тримає. //Це – не зима… Його уже немає… Я гортаю сторінки нашої переписки – про все. А найбільше – про майбутнє, про нашу, нарешті, зустріч, яка не трапилась і якої вже не буде. Ми приятелювали лише заочно, але ж яким суголосним було те спілкування!
Перша п’ятирічка
Хтось пхекне: ото мені дата… Та її на одвіркові, ледь не при порозі засічкою мітять… А я своєї: це таки вік. Навіть для людини. У п’ять років уже не дріботиш, уже пробуєш сягнистих кроків. Правда, ще підбігом та підстрибом, але з явним бажанням встигати за поважними чи й рішучими кроками дорослих.
